почулося.
– Мені здалося, ти сказала «жах», – він здивувався моїй маленькій брехні.
– Я сказала це вголос? – зображую на обличчі здивування. – Мікрохвильовка усередині геть засмітилася. Треба терміново помити!
– А, давай-давай, – вже без інтересу з набитим ротом пробубонів Пащенко.
Я відразу ж почала чистити електроприлад і за цією нудною справою знову поринула у солодкі спогади…
– Ми збудуємо казковий будинок на березі річки, – мріяв Жорка. – Тобі виділимо найсвітлішу кімнату під кабінет, у якому ти зможеш цілими днями безперервно писати свою фантастику.
– Там буде багато-багато книжок! Це буде наша бібліотека, – приєдналася я, завжди поглинена своїми фантазіями про майбутню письменницьку кар’єру.
– Ми подорожуватимемо світом, найекзотичнішими країнами. І в кожному новому місці я писатиму твій портрет.
Жорка завжди неперевершено малював і марив про велике майбутнє Далі. Мені в його мріях відводилася роль Гали.[ii]
– Жожко, який ти чудовий! Я так тебе люблю, – обіймала я його в пориві ніжності.
Його пальці пристрасно пестили мою шию, плечі, опускаючись усе нижче й нижче. Уста тремтливо торкалися моїх, обпікаючи мене п’янким коханням, млосно шепочучи слова любові…
З Пащенком усе було інакше. Він простий і прямолінійний, як офісний ксерокс: білі троянди – до весілля, червоні троянди – після, коробка цукерок і шашлик за містом у компанії друзів. Завжди весело, завжди гамірно, бо з купою його друзів повсякчас якесь свято. Завжди повно людей і ми якось розчиняємося у них. Чи він для мене розчинився у них, а може, я… Не до кінця розумію, що ж таки відбувається між нами. Чи це така любов – сімейна рутина, чи свято без кінця-краю, яке перетворилося на пляжний відпочинок у стосунках. Повний штиль без гострих почуттів. І чого це я за нього вийшла справді?!
Заглядаю у спальню – спить уже моя нудьга… І що з ним таке?! Може, собі когось завів? О Боже! Ні, не хочу я про таке думати… А може, таки… І де це його телефон? О, є! Забув на журнальному столику на лептопі. «Ні-ні-ні! – кричить моє его. – Ти ж кобіта з почуттям власної гідності. Негарно до такого опускатися – нишпорити в його телефоні, кишенях…» Ну, по кишенях рано дивитися, а дзвінки перевірю – я дружина і маю право. Вбивчий контраргумент одразу заткнув пельку внутрішньому голосу. Але серед набраних і вхідних номерів усі знайомі, в основному по роботі й кілька від друзів, або просто набори цифр, якими, як відомо, любові не шифруються. Пішла спати не зі спокійною душею, але з послабленою пильністю.
– Ну що? – запитала моя офісна мучителька, наступного ранку. – Починаймо?!
«Вам надійшло повідомлення від Григорія Мороза», – прочитала я на екрані монітора і завмерла від того, що всередині мене розірвалася гаряча вишнева кулька, обпікши мою свідомість.
– А ти боялася! – хихикнула Жанка і клацнула на посилання.
У лівому кутку монітора з’явилося