військового звання. Коли вже справді командир, то маєш бути офіцером.
Минулої осені, коли Червона армія наступала на Київ, тутешні партизани били по тилах. Командира роти, молодшого лейтенанта Гордієнка поранили в бік, ще одна куля прострелила плече. У шпиталі разом з іншими отримав медаль «За відвагу», а коли справа йшла до виписки – сам попросився дільничним у Королівку.
Це дозволило лишитися в тилу.
Майя досі не вирішила, подобається їй Юрій справді чи це в неї такий жіночий інстинкт – тягнутися до чоловіка, котрий має захистити. За два роки під німцями вона навчилася дбати про себе сама і відчувала себе старшою щонайменше на десять років від справжнього віку. Не була святою, але й не падала нижче, ніж того вимагали обставини. Працюючи в управі, отримувала пайок, не голодувала, але за цей час дозволила собі підтримувати зв’язок з чоловіком з апарату бургомістра. Це відсікало зазіхання як німецьких офіцерів, так і чинів кущової поліції.
Встановивши для себе планку дозволеного, Майя ці два роки не опускала її. Попервах мала надію: зв’язок ще може допомогти в підпільній роботі, якщо хтось-таки прийде до неї, скаже пароль і дасть завдання. З літа сорок другого, коли німці посунули до Волги, надія на те, що про неї взагалі хтось пам’ятає, зникла. Тому сама собі дала завдання – протриматися, вижити, не робити різких рухів, діяти за обставинами.
У новому дільничному побачила близьку душу. Вислухавши його чи то сповідь, чи то звіт, Майя Зозуля зрозуміла те, що Гордієнко старанно приховував і в чому не хотів признаватися навіть собі, наодинці.
Він не хотів воювати.
Хоча навряд чи був боягузом чи потенційним дезертиром. Юрій теж не робив різких рухів, а отримавши наказ – корився, бо під час війни інше автоматично робило з людини ворога з усіма наслідками. Гордієнко всі ці роки радів кожному прожитому дню, бо сьогодні знову вдалося не потрапити на очі тим, хто віддає накази й змушує ризикувати життям. Він не ліз у пекло без потреби, а якщо опинявся там – не намагався бути героєм, віддаючи таку можливість іншим. Ставши дільничним, Гордієнко домігся нарешті того, чого прагнув, коли прорвався з оточення й разом із товаришами зачаївся в лісі: аби ця війна нарешті скінчилася саме для нього.
Майї теж не хотілося більше війни.
І вона розуміла: яким би не був Юрій Гордієнко, він нікому не дозволить повертати війну туди, куди він від неї – назвемо речі своїми іменами! – втік.
Через те, маючи хай маленьку, але владу, дільничний готовий був нещадно карати всякого, хто захоче порушити його спокій. Той спокій, який єдино можливий в тилу, коли фронт відсувається далі на Захід, війна триває, коли скінчиться – не ясно, і закони воєнного часу дають йому ширші можливості, ніж у мирний час.
Більше влади.
Майя називала це так. І у своєму становищі не бачила іншого виходу, крім як дозволити міліціонерові дбати про себе.
Тому всміхнулася назустріч Гордієнкові,