відповідальність. У військовий час найменше порушення – не тюрма, а трибунал і розстріл на місці. Випливе, що пригрів німецьку вівчарку[13], – все, вирок оскарженню не підлягатиме. Чого доброго, в шпигуни запишуть.
Як на лихо, місяць тому вийшов згаданий Майєю наказ. Управління НКДБ зобов’язали перевірити, чи виконуються постанови військової ради Київського округу, що вимагають відселяти неблагонадійних у радіусі не менш ніж сто кілометрів від обласного центру. Тих, хто був виселений раніше, але злісно порушує накази, примусово відселятимуть уже не туди, звідки повернулися, а далі, на Схід. Зруйнований війною Донбас поглинав робочу силу, мов бездонна діжа. Хтось із місцевих, не маючи за що й де жити, вербувався добровільно. Таким щастило: ставили на утримання, виписували продуктові картки, навіть щось трохи платили. Відселених фактично змушували працювати задурно.
Покарання таке.
Майя теж підпадала під дію наказу від другого червня[14]. Їй розповів дільничний Гордієнко, без задньої думки, не маючи наміру попередити чи застерегти. Поскаржився на чергові вказівки, а роботи й без того вистачає. Може, в день підписання розпорядження вважалося секретним. Та щойно почалося виконання, чутки розсекретили документ. А скоро й самі виконавці перестали приховувати, кого вишукують і що відбувається.
Щоправда, в неї інший пункт. Інша причина.
Вона жила не з німцем.
Не легше від того.
Слухаючи бабські теревені сусідок, котрі дуже швидко подружилися, Майя, як могла, зручно вмостилася у своєму кутку, підмостивши під сідниці легкий плащ. Заплющила очі, намагаючись трішки подрімати під жіноче бубоніння. За якийсь час їй це навіть почало вдаватися – сон, який уночі то йшов геть, то вертався ненадовго, зараз поволі огортав свідомість.
Знову хряснули двері.
Майя розплющила очі, стрепенулася.
Ввели ще одну жінку, з вигляду – старшу, вдягнену трохи краще, ніж Павла, але помітно гірше, ніж Любава. Переступивши поріг, новенька стягнула з голови коричневий берет, невпевнено затупцяла, не наважуючись пройти всередину.
– Е, служивий! – гаркнула тітка. – Тут люди, не тюлька в консерві! Куди ще пхаєш! Місця мало, задихнемося!
– Здрастуйте, – несміливо писнула жінка з беретом.
– І вам, – сказала Майя, з пристойності звівшись на ноги, аби привітати чергову товаришку по нещастю.
Їхні погляди зустрілися.
– Ти?
Розгубленість новенької враз здиміла. Тепер Майя бачила перед собою розгнівану жінку, яка завелася з напівоберту.
– Ви…
– Я. Отак. З тобою в одній тюрмі. – Новенька посунула на неї. – Такого не може бути. Неправильно так! Сука! Блядь! Гадина!
Майя ледь встигла виставити вперед руки – нігті, мов пазурі, цілилися в лице і запросто могли видерти очі. Метнувшись убік, вона відштовхнула нападницю.
Берет та впустила на підлогу.
– Е! – гаркнула Павла,