хто тебе сюди прислав: тітка Павла теж чула про Васю Щербаня тільки на базарах. Від таких, як сама. Більше – зась.
– Не підсадна я, – зітхнула Майя. – Але ж ви не повірите.
– Тоді про себе розкажи, – сказала сусідка, тут же гойднула головою: – А лучче – сиди мовчки. Ви там із начальством уже придумали казочку. Я її слухати не хочу. Не вийде нічого у вас. Не розкрутите.
З цими словами Павла відійшла в протилежний куток, втративши до Майї інтерес. Насправді це добре: спілкування, тим більше – з такими, як ця тітка, їй зараз хотілося найменше.
Про Васю Щербаня, якого згадала співкамерниця, Майя справді лише чула. Щербань – це прізвисько. До осені минулого року, поки в районі стояли німці, він, кажуть, був у партизанах. А ще раніше сидів за збройне пограбування з убивством. Випустили перед війною, а як опинився в партизанах – не знала й не хотіла знати. Скупі відомості отримала від їхнього сільського дільничного Гордієнка, той сам був у партизанах, зі Щербанем не перетинався, але все ж міг розказати більше, мав орієнтування з району. Називав, здається, прізвище, та Майя не збиралася ще й цього тримати в голові. Досить знати, що Щербань ухилився від мобілізації в армію і знову втік до лісу, зібравши з таких, як сам, дезертирів, банду. Їх ловили вже десятий місяць.
Тітку Павлу, як і багатьох, хто торгує на чорному ринку, так чи інакше приплутають до бандитів, цих або інших.
Нічого дивного. Так само не треба дивуватися з її надмірної обережності й превентивних погроз. У Майї не було сумнівів: насправді сусідка ні в чому її не підозрює, просто не довіряє. В її ситуації Майя сама б не знала, кому повірила.
Вона вже давно нікому не довіряла.
Любаву привели ранком, і Павла відразу нарекла її Любкою, хоч та назвалася, і Майя не стрималася, відгукнулася:
– Гарне ім’я.
– Не слухай Маньку, вона – насєдка, – тут же попередила тітка, і Любава позадкувала. Та швидко оговталася, подарувала новим знайомим усмішку, від якої здалеку відгонило гріхом, зовсім по-дитячому пхикнула:
– Хай собі. Нічого не висидить. З мене взяти нічого.
– Коли так – за що тебе сюди? – на правах старшої гримнула Павла.
– Порушення нуль-дев’ять-два-вісім, – відчеканила Любава.
– Шифровка ніби, – відгукнулася Майя.
– Та якби ж. Ясно все, – зітхнула кирпата. – Наказ номер дев’ять від другого серпня, чули про такий?
– Так би й казала. Ми тут, здається, всі за одне. Пункти різні. На що хоч закладуся, подружко: ти з німцями жила.
– Їла, пила і спала! – Любава випнула вперед пухкі груди. – Не приховую нічого. І не ховалася, коли оці в Київ зайшли.
– Наші? – уточнила тітка.
– Ага, ваші. Ви знаєте, хто тут наші? Ось і я не знаю. Сама по собі. Хто пригріє, захистить – той мій. Наш, ваш – без різниці. А то – ну їх усіх…
Фразу Любава закінчила матюком, назвавши чітку й зрозумілу адресу, куди посилає всіх, хто не дає їй нормально жити. Потім додала, де їх бачила. Та все ж вирішила триматися ближче до Павли, взявши до уваги її попередження.
Майю подібна реакція теж влаштовувала.
Далі