вперся Коломієць.
Знизавши плечима, булавний відійшов, сперся об дерево, прислухався до лісу.
Десь цвірінькали пташки. Він любив такі моменти – на короткий час здалося: війні кінець, можна відіспатися, ніхто не потривожить.
Позадкував. Примостив автомат під кущ глоду.
Зміряв зі свого місця поглядом вартового.
Розстебнув кобуру, пірнув за найближчий стовбур. Постояв трохи, переконався – на нього ніхто не зважає, вояки наморилися й ловлять кожну мить перепочинку. Дехто вже куняє, насунувши шапку на очі.
Поправивши мазепинку й міцніше прилаштувавши її на голові, Коломієць пішов у тому ж напрямку, куди Дунай повів Колокольчикова. Прикинувши відстань на око, Максим взяв ліворуч, роблячи коло, аби обійти по периметру вояка на чатах, рухався нечутно, як у розвідці.
Щойно вартовий зник з очей, лишившись позаду й праворуч, Коломієць зменшив коло, звично орієнтуючись у лісі й визначаючи напрям руху. Вже вирішив – іде не туди, треба зупинятися й уточнювати орієнтири. Аж тут вони уточнилися самі: попереду, з правого боку, під кутом приблизно сорок градусів, із хащ долинув короткий, сповнений болю крик.
Ще один.
Ще.
Ще.
Стихло так само раптово, як почалося, але Максимові виявилося того досить. Далі пересуваючись тихо, перебіжками, він швидко рушив на крик. На ходу витягнув пістолет, хоч внутрішній голос наполегливо не радив наставляти зброю на своїх. Подібне відбувалося й раніше, але чомусь саме тепер йому того стало досить.
Розумів – нічого не зміниться. Десь навіть готовий був визнати – не правий, стримуватися треба, війна не все спише.
Та все одно квапився.
За три десятки метрів йому відкрилося невеличке урочище. Побачив спину Дуная: той стояв і на щось перед собою дивився. Ступивши ще ближче, Максим уже міг зі свого місця роздивитися все: один вояк, знайшовши замашну гілляку невисоко над собою, вже перекинув через неї міцний мотузок, другий вовтузився, затулений командиром. Вояк потягнув, сильніше, сіпнув з усієї сили – над землею повільно піднявся Колокольчиков.
Заламані назад руки міцно прив’язані до другого краю мотузки, і варто рвонути, не жаліючи сил, як суглоби пронизає різкий біль.
Старший лейтенант закричав, коли ноги втратили опору й він завис між небом і землею. Почав звиватися вужем, та біль від того ставав ще сильнішим. Дунай дивився на катованого, мов на екзотичну рослину, котра до всього виявилася ще й живою. Після чергового крику, коротко замахнувшись, вдарив Колокольчикова кулаком у живіт. Далі удари посипалися один за одним. Дунай молотив старлея, ніби мішок з піском на вишколах. Чи боксерську грушу – замолоду, в школі, Максим вчащав до спортзалу. Але боксер із нього не вийшов, натомість освоїв самбо.
– Досить!
Коломієць витягнув пістолет, вийшов з-за кущів, але поки ні в кого не цілив. Стояв, тримаючи дуло перед собою на рівні пояса. Навіть зробив крок ліворуч, аби жоден із трійці не опинився випадково на лінії вогню.
Дунай рвучко повернувся, та за зброю не схопився. Зміряв