на приціл, хоч він зважив на це лиш тепер.
– Здай.
– Тримай.
Чотовий Східняк кинув зброю Дунаєві під ноги.
2
Макарів, Київщина, Українська РСР
У камері їх було троє.
Кирпату молодицю Любаву, зі стрункими, хай короткими ногами і грудьми, котрі розпирали навіть обвислу, багато разів прану кофтину, привели вранці. До того Майя вдовольнялася товариством тітки Павли – так назвалася худа носата жінка непевного віку з чорним, мов смола, але погано доглянутим волоссям, ще не взятим сивиною.
Перше, що зробила нова знайома, – скрутила дулю важким, оббитим залізом дверям із круглим вічком точно посередині.
– Ось вони мені доведуть!
– Ви про що? – обережно поцікавилася Майя, присідаючи на підлогу: нар чи іншого місця для сидіння тут не передбачили.
– Мене, Манько, четвертий раз тягають. Від серпня, – наголосила Павла.
– Я – Майка, – машинально поправила вона.
– Га?
– Часто плутають. Майка, не Манька. Майя. Мій тато був професором, викладав давню літературу.
– Що з того?
– Назвав мене на честь грецької богині. Вона народила Гермеса, – пояснила Майя.
Її несло, була свідомою того, що говорити тут нема з ким. Тітка з чорними вусиками, які пробивалися над верхньою губою, зовсім її не розуміє. Майнуло раптом: нова знайома не відрізнить давньої літератури від середньовічної. Та й не треба воно їй. Але все одно хотіла пояснити бодай якось. Тато дав її справді дивне, незвичне ім’я. Особливо для глибинки, хай Макарів не такий уже й затурканий. Тож тлумачити його значення доводилося часто.
– Хай собі, – байдуже знизала плечима Павла. – Будеш Манькою. Шматок відвалиться?
– Який шматок?
– Від тебе. – Жінка примружилася. – Вухо. Чи срака.
– Не відвалиться, – визнала Майя.
– Бач, – гмикнула тітка, знову повернулася до близького, свого: – Дулі їм. Випустять, нікуди не дінуться. Знову заберуть – знову випустять.
– За що вас?
– Кажуть – спекулянтка. А хто винен, що я інвалід і в мене довідка є? Довоєнна ще. Тут, у Макарові, районний лікар виписав.
Майя мимоволі зміряла її швидким поглядом.
– Чого зириш? – визвірилася Павла, та вже за мить повернула благодушний настрій, відмахнулася: – А, дивись, скільки хоч. То я так виглядаю. Я, Манько, маю право на пенсію за інвалідністю. Мені, щоб ти знала, німці її платили. Рейхсмарками. Не віриш?
– Вірю.
Тепер Майя пригадала нарешті, де бачила цю язикату жінку – вона кілька разів зчиняла гармидер у комендатурі. Там, де інші боялися ляпнути зайве слово, аби не розгнівати владу, ця за словом у пазуху не лізла. Дивно, але свого домагалася. Принаймні завжди виходила звідти з переможним виглядом, а німецькі офіцери хай напівжартома, але все ж віддавали їй честь. Тітка Павла, видавалося, належала до того типу людей, які у воді не тонуть і у вогні не горять.
– Бач, не положено мені ходить на всякі-там їхні роботи. Коли так – нема карток. З чого мені харчуватися? Чоловіка мобілізували,