в голосі Ніна, тремтячи від слів Алсани, наче шмат тканини на вітрі, – ти ж знаєш, що я не це мала на увазі.
– Але я не можу увесь-всенький час думати про правду. Я переймаюся тільки правдою, з якою мені доводиться жити. Одна справа – пити зі струмка, а інша – втратити глузд, ковтнувши води з солоного моря. Моя племінниця-соромітниця вірить, що можна вилікуватися словами? – Алсана сумно посміхнулася. – Що можна говорити, говорити, говорити і все вирішиться само собою? Варто тільки бути чесною, розтяти серце і випустити з нього трохи червоної сукровиці? Але минуле, дорогенька, складається не тільки зі слів. Ми, бач, одружені зі старими чоловіками. Ці діти, – вона поплескала по своєму і Клариному животах, – матимуть не батьків, а двоногих монстрів. Тато кожного з них однією ногою стоятиме у теперішньому, а другою – в минулому. І жодна розмова цього не змінить, їхнє коріння назавжди лишиться сплутаним. А свої корені треба знати. От, подивися на мій сад: кожного битого дня пташки на коріандрі… Сол Йозефович якраз дістався дальніх воріт парку і повернувся, щоби помахати жінкам рукою. Всі троє помахали у відповідь. Клара, котра махала над головою його хусточкою, почувала, що її жест є дещо театральним. Так, наче вона проводжала когось, хто від’їжджає потягом у далекі краї.
– А як вони зустрілися? – запитала Ніна, намагаючись дещо розвіяти хмару, котра нависла була над їхнім пікніком. – Я маю на увазі містера Джонса і Самада Мія.
Алсана відкинула голову назад, наче струшуючи поганий настрій:
– О, це було на війні. Десь там далеко разом убивали якихось нещасних виродків, котрі, ясна річ, аж такого не заслужили. І що вони обоє дістали за свої подвиги? Самад Мія – мертву руку, а містер Джонс – кульгаву ногу. Ну хоч щось, хоч щось – от і все.
– Арчі ранили в праву ногу, – тихо сказала Клара, показуючи на власне стегно, – думаю, там у нього засів усколок. Але він мені про то ніц не гуворить.
– Та яка різниця! – вибухнула Алсана. – Я краще віритиму багаторукому злодюжці Вішну, ніж слухатиму, що кажуть ці чоловіки.
Але Клара, котра повсякчас намагалася уявити собі образ молодого солдата Арчі, особливо коли доводилося спати зі старим і зів’ялим Арчі зі служби безпосередньої реклами, заперечила:
– Та перестань… ми ж нічого напевне не знаємо… Алсана доволі по-простацьки сплюнула на траву.
– Смердючі брехні! Якщо вони герої, то де їхні медалі? Де груди в орденах? У всіх героїв щось таке є. Хоча б якісь орденські планки. І тому кожного героя видно за десять миль.
Ну, сама то я не бачила… хіба на фотографіях, – тут вона відригнула і на секунду знітилася, – але ж ні, дорогенька, ми маємо подивитися правді в очі. Глянь, що їм залишилося. Самад має одну руку і торочить, що шукає Господа, але насправді Господь уже давно про нього забув і лишив подавати каррі в ресторані, в якому він уже два роки носить жилаву козлятину бідолахам, котрі нічого кращого у своєму житті не бачили; а Арчібальд… ні, ну подивися правді в очі…
Алсаназупинилася і глянула на Клару, щоб побачити, чи можна говорити