відчув зовсім не типове для солдата бажання притлумити біль. Але то були не той час і не те місце.
– Ну все. Досить вам, – сказав Дікінсон Сміт, – Джонсе, звірся з картою.
Й Арчі почав звірятися з картою.
їхня подорож була довгою і виснажливою, а діяти їм під час неї доводилося вкрай рідко. Танк Арчі був мостобудівною машиною й належав до одного зі спецпідрозділів британської армії, а не до регіональних чи ординарних танкових частин; хлопці обслуговували армію загалом, мандрували від країни до країни, ремонтуючи пошкоджене обладнання, прокладаючи мости, розміновуючи проходи, відновлюючи дороги там, де їх було зруйновано. їхня робота полягала не в тому, щоби битися, а в тому, щоби війна йшла гладко. До того часу, коли Арчі долучився до боротьби, вже стало ясно, що найбільш жорстокі та криваві рішення прийматимуться в небі й не залежатимуть від 30-сантиметрової різниці між товщиною німецької та британської броні й потужності бронебійних снарядів. Справжня війна, в якій цілі міста ставали на коліна, війна з її смертоносними обрахунками обсягів, детонації, населення, відбувалася за багато миль вгорі, в Арчі над головою. Тим часом їхній важкий, броньований танк-розвідник мав набагато простіше завдання: не втручатися в громадянську війну в горах – війну, котра точилася всередині війни, – між ЕАМ та ELAS[1]; прокладати дорогу крізь осклянілі очі мертвої статистики та тіла «втраченого покоління»; докладати зусиль, щоби дороги та решта комунікацій, які тяглися від одного кінця пекла до іншого, залишалися придатними до використання.
– Розбомблена фабрика спорядження знаходиться за двадцять миль на південний захід від нас, сер. На нас покладено завдання зібрати, що там ще можна зібрати, сер. О 16.47 рядовий Ікбол передав мені радіоповідомлення, в якому сказано, що територія довкола нас, настільки, наскільки це видно з повітря, не є окупованою, сер, – відрапортував Арчі.
– Це не війна, – тихо сказав Самад.
Два тижні потому, коли Арчі вивіряв по карті їхній маршрут до Софії, Самад, ні до кого не звертаючись, сказав:
– Мене тут не мало бути.
Як завжди, його слова проігнорували; найбільш свідомо і вперто це зробив Арчі, якому кортіло послухати, що той скаже далі.
– Я ж освічений. Мені не бракує підготовки. Я повинен був ширяти зараз небом у складі Королівського Повітряного Флоту, кидаючи з висоти бомби! Я мав би бути офіцером! Я ж не якийсь посильний чи сипай, які мусять протирати штани на важкій службі. Мого прадіда звали Мангал Панде, – він зробив паузу й обвів усіх поглядом, розраховуючи побачити в очах екіпажу визнання, на яке це ім’я заслуговувало, проте побачив лише пісні британські обличчя, атому продовжив, – мій прадід був великим героєм часів Індійського повстання!
Тиша.
– То був 1857 рік! І він тоді першим зробив постріл змащеною свинячим жиром кулею – послав її у забуття!
Довша, щільніша тиша.
– Якби не ця довбана рука, – Самад, проклинаючи всередині себе англійську історичну забудькуватість,