замкнутого броньованого корпусу, він відповів на той недремний погляд, з яким був уже змирився, якщо тільки такі гарячі голови, як він, здатні були з чимось миритися.
– Друже, що ти там у мені знайшов такого таємничого, що так привертає твою увагу?
– Мою що? – занепокоївся Арчі, котрий зовсім не збирався на війні вести особисті розмови. – А, ні, ніхто, тобто ніщо, нічого такого, а що ти маєш на увазі?
Вони майже шепотіли, бо інакше розмова аж ніяк не була б особистою: в кабіні їхнього «Черчілля», котрий саме гуркотів Афінами дорогою до Фесалонік, окрім них, було ще двоє солдатів та капітан. Це було 1 квітня 1945 року. Арчі Джонс був водієм танка, Самад – радистом, Рой Макінтош виконував функції другого водія, далі на своєму сидінні коцюрбився гарматник Віл Джонсон, а ще вище сидів Томас Дікінсон Сміт, котрому, щоправда, низька стеля заважала гордо піднести голову і виявити всю велич свого нещодавно отриманого капітанства. Усі п’ятеро от уже три тижні не бачили нікого, крім як одне одного.
– Я просто маю на увазі, що ми, схоже, промучимось у цій бляшанці ще зо два роки.
Зненацька у навушниках почулися позивні, й Самад, котрий не хотів, аби вважали, що він нехтує своїми обов’язками, швидко й ефективно відповів на них.
– Ну і? – запитав Арчі, після того як Самад повідомив їхні координати.
– Ну і такого довбаного роззирання жодна людина не витримає. Ти що, досліджуєш повадки танкових радистів чи тобі просто подобається моя задниця?..
їхній капітан Дікінсон Сміт, котрому направду подобалася задниця Самада (але не тільки вона, а ще його розум, його стрункі м’язисті руки, котрим би краще обіймати коханця, а також його звабливі зелені/ карі очі), негайно перервав балачку.
– Ікболе! Джонсе! Ану займіться справою. Хто тут ще мені язики чесати буде?
– Я лише зауважив йому, сер. Людині важко сконцентруватися на всіх цих Еффокстротах і Зетзебрах, на всіх цих крапках-тире, коли твій псячий напарник стежить своїми псячими очима за кожним твоїм рухом, сер. У Бенгалії сказали б, що людина з такими очима наповнена…
– Заткнись, султан, гомік ти нещасний, – втрутився Рой, котрий ненавидів Самада, і особливо ці-його-радистські-штучки.
– Макінтоше, – сказав Дікінсон Сміт, – зачекай, не перебивай нашого султана. Хай султан скаже.
Аби уникнути припущень щодо його симпатії до Самада, капітан Дікінсон Сміт завів собі звичку насміхатися з нього, повторюючи ненависне йому прізвисько «султан», але ніяк не потрафляв зробити це достатньо ущипливо; капітан вимовляв те слово надто м’яко, надто близько до розкішної рідної Самаду мови, через що Рой і ще вісімдесят інших Роїв під прямою орудою Дікінсона Сміта ненавиділи капітана, насміхалися з нього і відверто виказували йому свою зневагу; до квітня 1945 року всі вони були сповнені презирством і по горло ситі цими його командирсько-збоченськими штучками. Арчі, котрий у Першому штурмовому полку був новеньким, про такі речі лише починав здогадуватися.
– Я