Дене, а ти що скажеш? Може, нам краще забратися звідси? Я можу зателефонувати своїм батькам. Доведеться вигадати якесь пояснення, але гадаю, що вони дозволять тобі залишитись у мене, якщо з нами буде й Еббі.
– Ні. – Навіть зараз, коли він наче й хотів поїхати, Ден знав, що це неправильне рішення. Він і сам мало в це вірив, але сказав: – А якщо він просто хотів мене розіграти?
– Розіграти? – Еббі різко підвелася і розвела руками. – Дене, повернись на землю.
– Що? Еббі, я не знаю, як ще це можна пояснити. Давайте просто… заспокоїмось. Ми щойно приїхали сюди. Наші наставники вивели його, так? Я запитаю Міку, що з ним сталося потім, і ми зможемо отримати якісь відповіді. – Ден дивився їй в очі з німим благанням. Він не міг залишатись тут сам, навіть якби захотів. А він не хотів цього. Він хотів, щоб вони були разом з ним. – На нас витріщаються, – сказав Ден, глибоко вдихнувши. – Ми мусимо вирішити зараз – залишимось тут чи поїдемо?
Еббі прикусила нижню губу, накрутила на палець пасмо чорного волосся. Глянула на Джордана, що досі стискав аркуша з головоломкою.
– Я хочу принаймні побачити Люсі, – сказала Еббі. – Я дуже цього хочу. Не знаю, коли я знову зможу вирватися з Нью-Йорка і приїхати сюди.
– А мені таки хочеться дізнатися, що означають усі ті адреси, – додав Джордан. – Не можу сказати, що мене дуже тягне назад у Річмонд під пильний нагляд моїх батьків, тому думаю, що ми залишаємось.
Ден полегшено видихнув і підвівся – трохи непевно, але він стояв на ногах. Наставники зібрали всіх учнів і вже готувалися вести їх униз до Вілфурду на ланч. Ден загадувався, коли він знову побачить Міку.
– Давайте триматися поряд з іншими, – мовив Ден. Щось тягнуло його знову глянути на розбите вікно, але він стримався. – За ланчем зможемо обговорити, з чого нам почати пошуки.
– Нам треба знайти спосіб якось вислизнути, – прошепотіла Еббі, коли вони долучилися до решти. – Люсі живе поблизу коледжу, але щось мені підказує, що нашим наставникам наказали ні на мить не спускати з нас очей.
– Можливо, якщо нам пощастить навідатись до неї, Люсі зможе розказати щось про адреси, які нам дав Фелікс, – припустив Джордан. Це було серйозне прохання, подумав Ден, зважаючи на те, якою неврівноваженою була Люсі, коли вони бачили її востаннє. Вони покинули вестибюль і вийшли в коридор, рухаючись за вервечкою учнів і студентів, що прямували до сходів у дальньому кінці.
– Це вже на розсуд Еббі, – сказав він, кинувши на неї швидкий погляд. – Їй краще знати, чи Люсі в тому стані, щоб говорити про такі речі.
– Дякую, Дене, я… я поділяю твою думку. Дайте мені трохи часу, щоб це обміркувати.
Вони вийшли з гуртожитку, і Ден, здригаючись від холоду, підняв комір своєї куртки.
– Я лише маю на увазі, що вона, фактично, провела тут усе життя, правильно? – пояснив Джордан. Він пробував розпрямити аркуша з головоломкою, та згодом облишив цю справу і запхав його назад до кишені. – Не знаю, може, до неї доходили якісь чутки. Бо скидається на те, що вона чи не єдиний знавець Брукліну,