однієї руки. Щоки її були зморшкуваті, немов родзинки, худорлява постать горбилася, від старості ослаб зір. Однак у домі свого пана жодна дрібниця не уникала її ока. Кожен закуток, кожна тріщина, крива петля у дверях, рипуча сходинка… Ніхто під цим дахом не знав будинок так добре, як вона, і ніхто не був так, як вона, відданий своєму пану та володарю. У цьому стара кахья не сумнівалася.
Довкола було тихо, тільки з кімнат слуг долинало хропіння. Час від часу її вухо вловлювало тихий, ледь-ледь помітний подих із-за зачинених дверей бібліотеки. Там спав Сінан після того, як знову засидівся за роботою допізна. Зазвичай від проводив вечори із родиною, йшов вечеряти в гаремлик,[6] де жила його дружина з дочками й куди ніколи не заходив жоден учень. Але нині, як і багато ночей до того, підкріпившись після цілоденного посту,[7] він повернувся до своїх креслень і заснув посеред книжок і сувоїв у кімнаті, яка перша в цьому великому, просторому будинку зустрічала сонце. Кахья приготувала йому там ложе: постелила мату на килимі.
Дуже багато він працює, а йому вже вісімдесят п’ять років. У такому віці чоловікові годиться відпочивати, добре їсти і молитися в оточенні дітей та онуків. А ті сили, які ще лишаються в його тілі, йому належить використовувати на паломництво до Мекки; коли ж він загине дорогою – то й на краще для його душі. Чому господар не готується до майбутнього життя? А якщо готується, то що йому робити на будівництві, нащо бруднити пилом і землею свої гарні каптани? Подумки сварячи господаря за неналежну його рокам працьовитість і недбалість у справах душі, кахья також сердилася й на султана та кожного із візирів, які змінювали одне одного, – як вони можуть змушувати чоловіка так тяжко працювати? – а ще на Сінанових учнів за те, що вони не знімуть зайвий тягар із плечей її пана. От ледачі хлопці! Та й хлопцями їх уже й не назвати. Вона їх знала ще відтоді, як вони були зеленими новачками. Нікола – найбільш обдарований, але й найсором’язливіший; Давуд – серйозний, охочий до роботи, але нетерплячий; Юсуф – німий і потайний, наче густий непрохідний ліс; і оцей індієць Джахан, який тільки й питає: «А чому так? А як це влаштоване?» – а відповідей майже не слухає.
Замислившись і заглибившись у молитву, кахья якийсь час дивилася углиб себе, у те бездонне провалля, що лежало в її очах. Великий, вказівний і середній пальці дедалі повільніше перебирали бурштинові намистини. Повільніше й бурмотіла вона: «Альхамду ліл-ляхі,[8] Альхамду ліл-ляхі…» Голова її почала хилитися, рот тихо відкрився.
Чи за мить, чи за годину – кахья того не могла сказати – її розбудив якийсь далекий шум. Цокіт копит бруківкою. Вулицями мчала якась коляска, і, судячи зі звуку, прямувала вона до їхнього будинку. Дім Сінана був єдиним житлом у цьому провулку, який закінчувався глухим кутом. Якщо коляска заверне за ріг – то їхати вона може тільки сюди. Кахья здригнулася: її спиною пробіг раптовий холод.
Промовляючи молитву проти нечистих духів, жінка швидко, попри поважний вік, підвелася. Короткими кроками збігла вона сходами, потім вийшла коридорами