відповіді, – і справді, скоро так і сталося. Слуги, які щойно попрокидалися, побігли в сад одне за одним, із лампами в руках, накидаючи хустки поверх нічного вбрання. Не в силах довше зволікати, кахья промовила: «Бісміллях аль-Рахман аль-Рахім!»[10] – і відімкнула засув.
Незнайомець постав перед нею, коли місяць ковзнув за хмари. Кремезний, присадкуватий, судячи з розрізу очей, татарин. У нього на перев’язі висіла шкіряна фляга, чоловік тримався зухвало, але насупив брови, не приховуючи роздратування, що стільки людей на нього витріщається.
– Я прибув із палацу, – оголосив він без потреби гучно.
Запала тиша – аж ніяк не привітна.
– Мені треба поговорити з вашим господарем, – сказав посланець.
Чоловік розправив плечі й зібрався увійти в дім, аж тут кахья підняла руку, зупиняючи його:
– Чи з правої ноги ви заходите?
– Що?
– Переходячи цей поріг, вам годиться переступати його спочатку правою ногою.
Посланець подивився на свої ноги, немов злякавшись, що вони кудись втечуть, потім зробив обережний крок. А зайшовши, проголосив, що його прислав сам султан у надзвичайно терміновій справі, хоча йому й не було потреби казати це вголос – усі й так розуміли.
– Мені наказали привезти до палацу Головного архітектора султана, – додав він.
Кахья затремтіла і зблідла на лиці. Жінка прокашлялася – її рот був повний таких слів, які вона промовити не могла. Вона б охоче сказала цьому гінцю, що не може турбувати пана, який і так дуже мало спить. Але, звісно, такого жінка не сказала, а натомість пробурмотіла:
– Почекайте тут.
Вона поглянула вбік, кинувши погляд туди, де, як видавалося, не було нічого.
– Ходімо, Хасане, – звернулася вона до одного із хлопчиків-служників, який точно стояв там у темряві: кахья чула його виразний запах жирної шкіри й гвоздичної цукерки, яку хлопець нишком укинув до рота.
Вони пішли: кахья попереду, а за нею Хасан із лампою. Дошки підлоги рипіли в них під ногами. Кахья посміхалася сама до себе. Їхній пан наставив чудових будівель і тут, і там – а поладнати підлогу у власній домівці все забуває.
Зайшовши до бібліотеки, вони опинилися посеред бальзамічних пахощів: то був дух книжок, чорнила, шкіри, воску, кедрових чоток і горіхових полиць.
– Ефенді, вставайте, – прошепотіла кахья тихим, шовковим голосом.
Вона постояла, прислухаючись до подиху господаря. Знову погукала його, тепер уже голосніше. Він не поворухнувся.
Тим часом хлопчик, який іще ніколи не підходив до пана так близько, уважно його роздивлявся: довгий ніс із горбинкою, широке чоло, пооране глибокими зморшками, густу сиву бороду, яку чоловік посмикував, коли замислювався, шрам на лівій брові – нагадування про ті часи, коли він юнаком теслярував у батьковій майстерні, – Сінан тоді упав на клин. Погляд хлопчика перекинувся на руки старого. Ці міцні кощаві пальці та грубі, мозолясті долоні звикли до праці просто неба.
І