ми розглянемо нижче.
Хайнц Маєр-Лейбніц, відомий німецький фізик-експериментатор, нащадок філософів і математиків XVІІІ століття, пропонує захопливий приклад того, як можна перетворити на доволі приємну навіть безнадійно нудну ситуацію. Професор Х. Маєр-Лейбніц потерпав від вимушеного неробства, звичайного для академіків: йому доводилося годинами просиджувати на нескінченних, часто нудних конференціях. Щоб полегшити цей тягар, він винайшов для себе зайняття, досить складне, щоб не заснути на нудній лекції, але й досить автоматичне, що давало можливість стежити за подіями й не пропустити нічого цікавого.
Ось що він робив. Коли доповідач йому набридав, він починав постукувати великим пальцем правої руки, потім середнім, указівним, безіменним, знову середнім і, нарешті, мізинцем. Після цього в гру вступала ліва рука: мізинець, середній палець, безіменний, вказівний, знову середній і нарешті великий. Потім пальці правої руки виконували послідовність постукувань у зворотному порядку, після чого те саме робили пальці лівої руки. Виявилося, що коли ввести цілі та половинні паузи через певні інтервали, то можна отримати 888 неповторюваних комбінацій. Якщо ж перемежовувати удари паузами через рівні інтервали, постукування набувають майже музичної гармонійності. Фактично такий малюнок легко зобразити на нотному стані.
Вигадавши цю безневинну гру, професор Х. Маєр-Лейбніц знайшов для неї цікаве застосування: за допомогою постукувань він вимірює довжину думок. Серія з 888 ударів, повторена тричі, дає комплекс із 2 664 ударів, на який після певної практики витрачається майже 12 хвилин. Як тільки професор Х. Маєр-Лейбніц починає вистукувати, перемикаючи увагу на свої пальці, він може точно сказати, в якому пункті послідовності він перебуває. Отже, припустімо, думка про якийсь із його фізичних експериментів з’являється в його свідомості, коли він вистукує пальцями під час нудної лекції. Він одразу ж зміщує увагу на пальці й реєструє той факт, що перебуває на 300-му ударі другої серії; потім, у ту саму частку секунди, повертається до думки про експеримент. У певний момент думка завершена – він зрозумів, у чому полягала проблема. Скільки часу знадобилося, щоб її розв’язати? Перенісши увагу на свої пальці, професор зауважує, що закінчує другу серію, отже, розумовий процес тривав приблизно дві хвилини з чвертю.
Мало хто обтяжує себе придумуванням таких складних і хитромудрих розваг, аби підвищити якість своїх переживань. Але всі ми маємо свої, скромніші варіанти подібних занять. У кожного є звичні дії для заповнення проміжків нудного дня або подолання тривожності. Дехто завзято малює закарлючки, інші гризуть усе, що під руку потрапить, або палять, куйовдять чи пригладжують волосся, наспівують якийсь мотив, чи розробляють зрозумілі тільки їм ритуали, які мають одну мету – навести лад у свідомості шляхом виконання схематизованих дій. Ці «мікропотокові» заняття допомагають нам упоратися зі щоденними коливаннями настрою. Але скільки насолоди