й зворотний зв’язок часто є більш багатозначним, ніж проста інформація «я не падаю», яку отримує альпініст. Композитор, наприклад, може знати, що хоче написати пісню або концерт для флейти з оркестром, але поза тим його цілі, як правило, досить невиразні. І звідки йому знати, «правильні» чи «неправильні» ноти в його опусі? Те саме стосується художника, який пише картину, і всіх інших видів діяльності, що є творчими або вимагають широти розуму. Але це винятки, які підтверджують правило: той, хто не навчиться ставити цілі й вловлювати зворотний зв’язок у такій діяльності, не отримає від неї насолоди.
У будь-якій творчій діяльності, де цілі не визначені заздалегідь, людина повинна розвинути в собі чітке уявлення про те, що вона збирається робити. Художник може не мати перед очима конкретного образу готової картини, але коли робота дійшла до певної точки, митець має знати, чи це те, чого він прагнув досягти. Людина, яка захоплюється малюванням, повинна мати внутрішні критерії «доброго» й «поганого», щоб після кожного мазка пензлем вона могла сказати собі: «Так, це годиться» або «Ні, це не те». Без таких внутрішніх інструкцій неможливо відчути потік.
Іноді цілі та правила, що регулюють діяльність, розробляються на місці. Наприклад, підлітки обожнюють імпровізовані ігри-взаємодії, в яких вони намагаються «розізлити один одного», або розповідають цікаві історії, або висміюють своїх учителів. Мета таких занять виявляється тільки шляхом спроб і помилок, і часто учасники навіть не усвідомлюють її. Однак очевидно, що в цих видах діяльності виробляються власні правила, і їх учасники мають чітке уявлення про те, що таке успішний «хід» у такій грі й кому вона вдається добре. Багато в чому це нагадує гру хорошого джаз-банду або будь-якої імпровізаційної групи. Учені або учасники дебатів отримують не менше задоволення, коли «ходи» в їхніх суперечках ідуть один за одним, плавно переплітаються й дають бажаний результат.
Зворотний зв’язок у різних ситуаціях може набувати різних форм. Дехто зовсім байдужий до речей, яких іншому ніколи не буває забагато. Наприклад, хірурги, що обожнюють оперувати, стверджують, що не перейдуть до терапевтичної практики, навіть якщо їм платитимуть у десять разів більше, ніж у хірургії, позаяк терапевт ніколи не знає точно, чи правильно він діє. Під час операції ж, навпаки, стан хворого майже завжди очевидний: якщо під час розрізу не виникає кровотеча, наприклад, це означає, що конкретна процедура була успішна. Коли уражений орган видалений, завдання хірурга здійснено; залишається тільки накласти шви, що дає приємне відчуття завершеності дії. А психіатрію хірург зневажає ще більше, ніж терапію: за його словами, психіатр може проморочитись із пацієнтом десять років і, зрештою, так і не зрозуміти, чи допомагає тому лікування.
Але психіатр, який насолоджується своєю роботою, також може отримувати постійний зворотний зв’язок: із того, як пацієнт поводиться, з виразу його обличчя, сумніву в його голосі, змісту матеріалу, що обговорюється