було, що й там ніхто не жив – отвір затягло павутинням. (Де зараз Дора, пацюк-прибиральниця з підв’язаним до спини хвостом?…)
Про що я думаю? Де зараз сам Оберон? Що ж тут трапилося – хто мені відповість на це запитання?!
Я опустилася на коліна, доторкнулася щокою до шкіри й погладила її тремтячою рукою. Дуже хотілося виплакатись, сльози повзли вже до самого носа; я на превелику силу опанувала себе.
Швидко смеркло. З вікна місто було як на долоні. Темне місто, тільки десь палала пожежа. Останні відблиски заходу відбивалися на куполі храму-музею. Я з натугою відчинила раму, розчахнула вікно.
Майже відразу, не чекаючи запрошення, на підвіконня опустився чорний птах. Скосив на мене око-намистинку, оглянув порожню кімнату, зіслизнув з підвіконня всередину й обернувся Максиміліаном.
– Він не хоче тебе в союзники, – сказала я без вступу. – Або ти мені тут, зараз, поясниш, що трапилося, або…
Він і оком не змигнув.
– Бачила, хто прийшов?
– Так…
– Тепер-то Гарольд мене точно не прийме… У нього є інший, гарний і приємний союзник – принц-деспот. – Максиміліан недбало почесав носа.
– Він збожеволів… – пробурмотіла я. – Гарольд схибнувся…
– Ліно, зізнайся: Гарольд ніколи не був надто розумним.
– Зате він завжди був шляхетним… – я хотіла додати: «на відміну від тебе», але стрималася. Впіймала себе на тім, що розмовляю з некромантом як із другом, адже він єдиний з усіх пам’ятав Оберона! І він не укладав, подібно до Гарольда, союзу з принцом-деспотом, який багато разів намагався мене вбити й ще спробує. Він начебто став якийсь… людяніший.
– Хто випустив принца-деспота з в’язниці? – запитала я рвучко.
– Ніхто. Він утік. Треба сказати, принцеса Розіна вмить розірвала їхній шлюб і втекла з якимось піратом.
– Як Оберон допустив, щоб принц-деспот… – я захлинулася. – Слухай-но, я не можу більше чекати! Якщо ти знаєш, що з ним трапилося, – говори!
Він охоче кивнув:
– Я тебе на те й покликав… Давай подамося до мене в замок.
– У тебе є замок?!
– Ну… маленький. Це недалеко, тільки туди треба летіти.
Я підстрибнула. Зависла над підлогою, повільно опустилася. Від думки про те, що доведеться лізти у вікно й злітати (вперше після тривалої перерви) просто над прірвою, над ровом із забитими кілками, робилося дуже незатишно.
– Що я забула у твоєму замку? Хіба ми тут не можемо поговорити?
– У моєму замку, по-перше, спокійно, й ніхто не завадить. По-друге, там повно смачної їжі та питва. По-третє… Я ж бо чудово пам’ятаю, як до тебе ставиться принц-деспот. Ти не боїшся ночувати з ним під одним дахом?
Він сидів у отворі вікна, влаштувавшись так зручно, що від погляду на нього теж хотілося сісти, розвернутися, розслабитися. Унизу, в темряві ночі, яка підкрадалася все ближче, горіли багаття, тупотіли чоботи, хтось командував, хтось лаявся.
– Не боюся, – озвалась я, недбало граючись посохом. –