плямами палахкотіли квіти. Попереду височів замок, впираючись шпилями в самісіньке небо, а нижче, в долині, широко розкинулося місто: воно вдвічі побільшало звідтоді, як я востаннє його бачила. Згори, з пагорбів, спускалася широка річка, що мала наймення Ланс. Вона впадала в море, вкрите білими баранцями, а між містом і морем гомонів величезний порт.
Моє Королівство… Як же я за тобою скучила!
Максиміліан аж подався уперед, вдивляючись у замок. Ніздрі в нього тремтіли, начебто він принюхувався. Цієї миті він мав таке хиже обличчя, що я перш за все вирішила повернути собі посох.
– Ідеш у замок? – некромант немовби прочитав мої думки. – Іди. Пройдися містом. Поговори зі старими знайомими. Повір своїм вухам і очам. Тільки ж врахуй: часу замало.
Він так дивно посміхнувся, що в мене серце защеміло. Начебто попереду на мене чекала якась прикра несподіванка.
– Авжеж, і поговори з Гарольдом, – Максиміліан не зводив з мене чорних некліпних очей. – Поручися за мене. Скажи: я дам клятву союзника.
Я подумала: це ми ще побачимо! І ще одне: добре б, якби Максиміліан зараз відчепився…
– Я не піду з тобою, – сказав він, відповідаючи на мій погляд. – Усе розумію: у вас із Гарольдом приватна розмова…
Напевно, я виказала свої ніяковість і страх: здавалося, він читає мої думки. У всякому разі, Максиміліан, побачивши моє обличчя, розреготався.
– Чого тобі смішно?
– Та нічого… Просто радію, що ти нарешті в Королівстві! Тепер справи підуть веселіше… Ну, йди.
– Де тебе потім знайти? – запитала я повільно.
– Сам тебе знайду. Ну, не гай часу!
І посміхаючись, він підстрибнув… і ось уже великий чорний птах здійняв крильми вітер і полетів кудись на захід.
От же ж гад! Він ще й птахом навчився перекидатись! Чи й раніше вмів? Я ж таки й не знала, що некромант може, а чого не може – навіть коли він був хлоп’яком років дванадцяти. Чого ж тепер очікувати?
Сонце спускалося дедалі нижче. Я рушила до замку – широкими кроками, донизу схилом пагорба. На мені були джинси, кросівки, сорочка з короткими рукавами – як я гуляла з Риткою в парку, так і брела нині поміж сосен.
А тим часом вечір похолоднішав…
Чи то лихоманило мене?
Дуже хотілося побачити Оберона… От було б класно, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабінет… А він підвівся б назустріч (і навіть пацюк у фартушку – Дора, на мить перестала б мести стільницю мітелкою зі зв’язаного пір’я). Він сказав би: «Здрастуй, Ліно!» І вся Максиміліанова маячня виявилася би брехнею…
Або навіть нехай і так: некромант не брехав – до міста дійсно підступають полчища Сарани. Оберон справді кудись відлучився… Але вчасно довідався про це та повернувся. Тоді ми станемо пліч-о-пліч, як багато разів ставали, і відіб’ємося хоч від Сарани, хоч від колорадського жука!
Хто такі стоноги, на яких пересуваються пустельні воїни? Забула запитати в Максиміліана. (І, якщо чесно, не надто й хочеться знати…)
Ліс навколо шелестів, щебетав, витріщався на мене з трави блискучими очима, й кожен пеньок, здавалося,