солом’яний матрац. Укрився картатою вовняною ковдрою і невдовзі засопів.
Розділ п’ятий
Коли засурмить сурма
Звісно, я не заснула.
Хоч матрац був чистий і досить м’який, і вогник у каміні затишно палахкотів, і за вікном тихо співало нічне птаство, й світилися розсипи зірок… Скрізь усе було начебто гаразд, але ж мені було погано.
По-перше, соромно й мулько згадувалось моє перше «магічне» завдання, і те, як я його провалила. Це вам не контрольна. Якби Гарольд не втрутився – навіть і не знаю, що зі мною сталося б.
По-друге, мене страшенно образили слова Гарольда. Він не вірив, що я маг. Він хотів, щоб я переполохалася й утекла у свій світ. Та він просто мріяв про це! Тоді він сказав би Оберонові зітхнувши: «Ваша величносте, на жаль, вона всього тільки дівчинка, та ще й маленька, як на свої роки. Я дуже хотів навчити її магії. І я б її навчив, звичайно, якби вона не злякалася…»
І коли я уявляла, як Гарольд говорить усе це Оберонові й скрушно хитає головою, мені хотілося рвати ковдру.
Окрім того, мені дуже-предуже хотілося додому. Ну просто до сліз. Звідси, із Королівства, всі домашні біди здавалися такими дрібними й несправжніми…
Гарольд сопів уві сні. Якось дуже гучно, ненатурально. Я раптом подумала: а хіба просто і йому заснути? Адже якщо я провалила перше завдання, то й він провалився як учитель. А Оберон йому довіряє…
Ніби у відповідь на мої думки, Гарольд засопів ще дужче й перевернувся на другий бік. І захропів так, щоб усім було зрозуміло: людина спить.
Камін догорав. Невдовзі в кімнаті стало зовсім темно.
Розплющую очі – а у вікна б’є сонце… На підлозі соломинки блищать, як золоті. У дальньому кутку Гарольд натягує чоботи.
– Уставай. Іди вмиватися.
– Доброго ранку, – сказала я ввічливо.
У коридорі був умивальник (я ще вчора запам’ятала, де він стоїть). І тільки задумалася, як прилаштуватися, щоб злити собі на руки з ковша, як з’явилася жінка у фартусі – кругленька, веснянкувата, привітна. Здається, я її десь раніше бачила.
– Доброго ранку, новий магу дороги! Давайте-но підсоблю. Вбиральню, – вона стишила голос, – знайшли вже?
«Вбиральню» я знайшла ще вночі. Просто відро у закутку – та й усе.
– Умивайтеся, збирайтеся, скоро вирушаємо, – вона лила мені воду в долоні, вода була холодна, туга, з мене одразу злетіли рештки сну. – Нате ось, – простягла чистий рушник. – Тут вам одяг прислали з майстерні – особливе замовлення… Гарольде! – гукнула вона в кімнату. – Його величність веліли поквапитися!
– Зараз, – глухо озвався мій навчитель. Жінка безцеремонно заглянула за двері.
– І щоб ти стару куртку не кидав тут, – візьми із собою. Вона тепліша, ніж нова, а в горах буде мороз.
– Ну чого ти, ма? У мене й так торба тріщить…
– Ти чув, що я сказала?
– Ну, чув…
– Поквапся, уже сурмачі до воріт поїхали. За годину вирушаємо.
І вона побігла кудись, усміхнувшись мені на прощання. Я зрозуміла, на кого вона схожа: такий же веснянкуватий ніс, довгі біляві вії,