якщо й осідлала когось, то тільки сусідського сенбернара!
Сірий кінь був такий високий, що я могла (трішки пригнувшись) пройти в нього під черевом. І, звичайно, нічого було й мріяти залізти в сідло без сторонньої допомоги! Я уявила, як мені до сідла прив’язують сходинки…
Якби на мені зараз був мій звичний одяг чи хоча би вчорашні недоноски – я б удала, що опинилася тут випадково. Але на той час на мені було повне убрання королівського мага: чоботи до колін, плащ із гербом, на голові – чорна зі сріблом хустка. І тому я не чекала допомоги, а вилізла спочатку на стулку воріт (вони були фігурні, ґратчасті, із чавунними гілками й листям), а вже звідти перебралася в сідло.
Мені здалося, що я сиджу на слоні, а земля внизу – десь далеко. Кінь переступив ногами – я вчепилася в луку сідла. Кінь поволі рушив уперед; я нічого не бачила й не чула, у мене була єдина мета – хоч би не впасти…
– Ноги запхай у стремено…
Гарольд, виявляється, їхав поруч. Сидів у сідлі прямо і розслаблено, як принц.
– Ноги в стремено, кажу. П’яти вниз. Носаки вгору і вбік. Інакше ступня провалиться крізь стремено вперед, кінь злякається й понесе, а тебе волочитиме позаду…
Я зрозуміла: все, досить, треба звідси драпати. Походила в гарному одязі, покрасувалася гербом, покаталася верхи, уявила себе королівським магом – пора й честь знати. Поки я тут не скалічилася – додому!
Стремена виявилися підігнаними під мій зріст. Я абияк виконала пораду вчителя – розвела носаки, опустила п’яти. Мій кінь поволі й плавно йшов за конем Гарольда, і я змогла нарешті відірвати очі від землі й роззирнутися навколо.
А навколо люду! Стовповисько…
Стражники стояли вервечкою. Поважні, вусаті, зі списами напереваги. За цими списами товпилися городяни – колишні мешканці Королівства, які тепер залишалися самі по собі.
– Ура! Ура! Слава!
Щось промайнуло у повітрі. Лясь коня по шиї! Квіти… Букетик фіалок. Він упав у куряву, а вслід за ним полетіли троянди, гвоздики, ще якісь величезні й невідомі квіти… Вони пролітали в мене над головою, над головою Гарольда, падали під ноги коням.
А коні й вухом не вели. Ішли собі й ішли. Урочисто ступали, як на параді.
Десь заграла музика, вона лунала все голосніше.
– Слава королю!
– Прощавай, Королівство!
– Слава Оберону!
– Слава магам дороги!
Мої щоки палали все дужче й дужче. Я випросталася в сідлі, наслідуючи Гарольда. Набігли сльози – чи то від вітру, чи тому, що я розуміла: це єдині хвилини мого тріумфу. (Більше ніхто й ніколи не назве мене «магом дороги» й не кине букет під копита мого коня…)
Услід за Гарольдом я виїхала на площу. Тут уже вишикувалися вервечкою коні й вози, карети й вершники – це й було мандрівне Королівство, і воно несподівано здалося мені таким маленьким…
Сірий кінь – ну й розумаха! – без жодної моєї спонуки зайняв своє місце поряд із конем Гарольда. За нашими спинами стражники стримували натовп, який хотів усе бачити і тому напосідав і напосідав…
– Гарольде. Гарольде…
Мовчання.
– Скажіть,