власної шкури…
Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, натягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.
– Лінко, – сказав Гарольд. – А ти зовсім дитина…
– А це вже ні. Я маг дороги. Ти знаєш.
– Знаю. Раніше, коли я сам був шмаркачем… Я ж не розумів, яка ти ще дитина…
– Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…
– Та пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій – точно не можна.
– Підемо разом?
Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо й знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу… або просто хай буде широка площа…
Пролунав тупіт. На берег, викидаючи з-під копит фонтанчики піску, вилетів присадкуватий чорний кінь. У сідлі його підстрибував стражник:
– Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, терміновий!
І кинув сувій з печаткою. Гарольд піймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнів, опустив плечі:
– Ну от… Знову. Кочівники на півночі. Захопили ціле місто, а там жінки, діти… Гаразд. Нехай начуваються…
І повернувся до вершника, що чекав наказів:
– Збирай людей. На світанку виступаємо.
Стражник поскакав.
– Ось так, Лінко, – з тугою сказав Гарольд. – Обіцяв дружині сьогодні вдома ночувати…
Я схилила голову. Тупіт копит затих, над рікою протяжно прокричав вечірній птах.
– Відьмина Печатка – це місце? Туди можна потрапити?
– Відьмина Печатка – це… Слухай. У нашому світі були часи, коли мертві не вмирали назовсім. Вони вирушали в іншу країну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умільці, які із цього світу потрапляли в той – і назад. Могли передати небіжчику звісточку від родичів. І навпаки.
– Загробний світ? – я роззявила рота.
– Звичайно, той світ був не зовсім… людським. Але ж усі знали, що рано чи пізно туди ми всі потрапляємо. Посередники – ті, хто ходив туди-сюди, – дуже цінувалися. А крім того, що вони передавали звістки від родичів, ще й хорошу місцинку могли приготувати. Уяви: помираєш і знаєш, що тебе вже чекають…
– Нічого собі! – вирвалося в мене.
– Так. Ті, хто міг ходити у той світ і повертатися, були переважно некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти?
– Ну це такі злющі маги, спеціалісти з мертвяків? – я зіщулилась, наче від холоду.
– От-от. А вони не ті, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу в цей, і вузенька щілина між світами ширшала й ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше й більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу поперли у цей.
– Бр-р-р… – мені все сильніше ставало не по собі.
– Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма – імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш,