він помре… – сказав Гарольд глухо, – усе одно на місці король буде. Себто – я.
– Он як? – запитала я противним голосом ябеди. – Ти що, рівня Оберону?
– Ні, – Гарольд дивився за ріку. – Але коли… якщо… він помре, я отримаю в спадок частину його сили.
– Тоді чого ми взагалі переживаємо? – запитала я після довгої паузи.
Гарольд пильно подивився на мене. Мені стало мулько.
– Пробач.
Він мовчав.
– Ну, пробач, будь ласка… А ти сам не можеш туди…
– Ну нащо повторювати? – у голосі Гарольда чулося роздратування. – Я піду, а там нехай кочівники дітвору потрошать?
– Ти ж на мене сподівався… – сказала я сумно. – Ти мене привів, щоб я вирушила за Відьмину Печатку.
– Я тебе привів, щоб ти переконала Оберона… – заперечив Гарольд не дуже впевнено.
– Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш: він не може йти?
Над рікою в небі засяяла перша тьмяна зірочка.
– Якщо чесно, – тихо сказав Гарольд, – я тебе привів просто… від зневіри. Ти єдина людина… єдиний тут маг, окрім мене та Оберона. Мені хотілось із тобою… поговорити, чи що.
– Ну от і поговорили…
– Та вже ж, – Гарольд зітхнув. – Мабуть, тобі ліпше повернутися, звичайно. Все одно…
Він замовк.
– Як він міг дати оту дурну обіцянку?! – спалахнула я. – Не міг придумати щось інше?
– Може, й міг, – голос Гарольда посуворішав. – А може, не було нічого іншого. Не було вибору, розумієш?
Зірки спалахували одна за одною, ніби хтось розсипав білу крупу. І чим темніше ставало, тим яскравіше вони горіли, мерехтіли, ледь помітно міняючи колір.
Гарольд мовчав.
– А час? Час там тече так само?
– Оберон казав, що точнісінько так. День у день.
– Хоч це радує… – я невдало спробувала пожартувати.
Гарольд ухопився за голову.
– Лінко… Ця ж Печатка – вона така паскудна річ… Якщо за неї хтось увійде з нашої сторони – поки він не вийде назад чи не загине, – Печатка нікому не підкоряється. Це означає, що ніхто не прийде на допомогу. Якщо увійшов – сподівайся лиш на себе!
Холодний вітер війнув над річкою, і мені здалося, що зорі на мить примерхли.
Ми довго спускалися вузькими сходами – у підвал, у підземелля. Ішли в повній темряві – нічним зором я розрізняла вологі стіни, що подекуди поросли цвіллю, і гладенькі сходи під ногами. Час від часу вони завертали під прямим кутом. Тричі за весь наш шлях за рогом з’являлося світло – стражники несли вахту на вузьких сходових майданчиках.
П’ять чи шість разів Гарольд зупиняв мене, щоб показати пастку. Людина, яка не знає коридора як слід, обов’язково зачепилася б за невидиму дротинку, протягнуту над підлогою, або наступила на широку (ширшу за інші) сходинку, чи порушила ненароком павутинку в кутку. Такого невдаху вже чекав кам’яний мішок, а сторожа здійняла б тривогу.
– Там, унизу, що – скарб? Схованка? Відьмина Печатка?
– В’язниця.
Я притихла.
Нарешті, спустившись