крихти.
Гарольд поривчасто зітхнув і повів крейдяну лінію від центра по спіралі. Спочатку мені здавалося, що він водить по тому самому місці, і тільки хвилин через десять удалося розгледіти перші результати його роботи: візерунок, що нагадував річні кільця на зрізі дерева.
– І так треба розмалювати всю дошку? – вжахнулася я.
Гарольд труснув головою (мовляв, не заважай).
Уйма безшумно бродив по кабінету. Брав у руки то одну, то іншу річ. Постояв перед посохом Гарольда, недбало кинутим у кутку (я виявила, що тримаю в руках важкий свічник!). Якби людожер доторкнувся до посоха – клянуся, одним кидком розколола б йому голов’яку!
Ніби відчуваючи мою рішучість (а може, з якоїсь іншої причини), Уйма відійшов від посоха, не спробувавши навіть доторкнутися до нього.
Гарольд працював. Крейда повзла по дошці не відриваючись. Сипалися білі крихти. Візерунок (кривий, несиметричний, якийсь дуже знайомий) розростався на дошці, але відбувалося це так повільно, що я із занепокоєнням подивилася за вікно. Невже незабаром світанок?
Горіли далекі морські вогні, світився маяк на кам’яному мисі, а місто потопало в темряві, й легко було уявити все таким, як раніше. (Коли ми тільки прийшли сюди, коли ніякого міста ще не було.)
Я піймала на собі погляд Уйми. Жовтий, прискіпливий погляд. Я обернулася – людожер відвів очиська.
Не на добро…
Я обхопила себе за плечі й раптом пригадала, що у мене крихти в роті не було. Відчула, втомилася підійматися нескінченними сходами – ниє спина, болять коліна і хочеться спати. Оце придрімати хоча б півгодинки, поки Гарольд малює візерунки… Але не можна, адже людожер тут. Може, він тільки й чекає, коли я відвернуся…
Гарольд завмер, не відриваючи крейди від дошки. Заплющив очі. Він був блідіший, ніж раніше, чоло зросив піт…
– Ліно… Там, у шафі… Твій посох. Візьми.
Я підскочила. І втома, і сон злетіли з мене моментально. Шафа, себто здоровенна дубова споруда, стояла у протилежному кутку кімнати, за дошкою. Косуючи на людожера, я розчинила дверцята; всередині панував шарварок: накидані як попало книги, папери, різнобарвне пір’я, сушені ящірки і жаби, пляшечки і баночки під сургучевими шапками, світильники, морські мушлі, недогарки свічок, піскові годинники… Усе це вкривав грубезний шар пилу.
Я чхнула кілька разів. Дивна річ: у шафі був протяг. Немов там, за нагромадженням чарівних предметів, працював потужний вентилятор. Я чхнула ще раз і побачила в глибині шафи кругле навершя мого давнього посоха – наполовину рубіновий, наполовину смарагдовий. Я простягнула руку, але посох… неначе відсунувся, не бажаючи йти до мене. Я потягнулася сильніше…
І раптом мене щось як ухопить за зап’ястя!
Я не закричала тільки тому, що мені пилом забило подих. А наступної миті я побачила великий жовтий кістяк: він тримав мене, одночасно прикладаючи кістку-палець до вищирених білих зубів! Наказував мовчати…
– Що там, Ліно? – стривожено запитав Гарольд.
Я мовчала, але не за наказом