в металоплавильній печі. Щойно я зайшов у її гарячу пащу, як пройму в одну мить заклали цеглою. Задихаючись, я кинувся на ту стіну, щоб її розвалити, поки не затверднув розчин, а вона не піддається. Б’юся об мур, кричу, аж бачу в ньому маленьке віконечко, точнісінько таке, як на дверях карцеру. А в те віконечко зазирає ряба пика і любенько до мене всміхається: «Підпишеш?»
Прийшовши на зміну до пекла, я помітив, що всі грішники поглядають на мене спідлоба і з якоюсь напругою. Ніби в мене справді виросли роги, а позаду волочився хвіст. Ніхто до мене не озивався півдня, і я вже не знав, що й думати, аж тут не витримав наш наймолодший гегемон Пашка Самохвалов. Він зумисне влучив момент перед тим, як я залазив у піч, підійшов і пошепки запитав:
– Дєд, ето правда?
– Що?
– Шо ти пачкамі рєзал комуністов?
Пашка боязко глипнув на мої руки від зап’ястків до ліктів, але в його майже дитячих очах було більше цікавості, аніж страху. Я нічого не відповів, бо вже заходив у гарячу пащу металоплавильної печі. Усе зрозумів, коли, відробивши зміну, зайшов до роздягальні й побачив на столі, де чоловіцтво переважно різалося в доміно, обласну партійну газету. В око впав жирний заголовок передової статті «Народом прокляті». На мене війнуло знайомою пліснявою. Під такими заголовками завжди писали статейки про українських патріотів, ганьбили наш рух опору.
Я взяв газету й швиденько, поки нікого не було в роздягальні, переглянув передовицю. У ній ішлося про те, що весь радянський народ крокує назустріч 57-й річниці великого жовтня, а тим часом навіть у наш героїчний час трапляються прояви українського буржуазного націоналізму… Далі автор статті з чудернацьким псевдонімом Калістрат Кропива плавно переходив до історичного екскурсу про бандерівців, які так ненавиділи свій народ, що вкидали в криниці немовлят, розпорювали животи вагітним вчителькам, різали комуністів, вішали невинних мирних колгоспників.
Є такі відщепенці і в нашому славному місті, – плавно переходив Калістрат Кропива до моєї скромної особи, зловживаючи перестарілими штампами про народне прокляття, націоналістичне охвістя і, звичайно ж, про руки по лікті в крові, яких нічим не відмити. Найганебнішим, на думку Калістрата Кропиви, було те, що деякі людці з бандитським минулим досі не покаялися, не засудили своїх злодіянь, тому їм не місце серед радянських людей, особливо у трудових колективах.
Не брехатиму, що мене ця писанина потішила чи розсмішила. Чомусь пригадався чоловік з відсутнім обличчям, що читав газету в «хвилинці» саме тоді, коли ярижник спровокував бійку. Наче в тому був якийсь знак.
Хтось заходив до роздягальні, і я кинув газету на стіл. Це був той-таки Пашка Самохвалов.
– Ну, ти, дєд, дайош! – сказав він захоплено. – Там тєбя начцеха визиваєт.
– Що йому треба? – спитав я.
– Нє знаю, сказал, шоб ти зашол.
Я поволі зняв із себе важку, як кольчуга, спецівку. Хотілося показати Пашці, що перед начальством метушитися не варто. Налив із бачка склянку води, неквапом випив до дна.
– Дєд, твою мать,