уперед і назад. Хто сидів у камері-одиночці, той знає, що це таке. Останнім часом я боровся з тюремною звичкою, що могла довести до божевілля, і втікав на вулицю.
Перед полуднем я ще провідав Кріса, якого теж не запрошували парадувати, і ми з ним гарненько погуляли, наговорилися, навіть посміялися. Спершу ми вдвох підобідали вареною ковбасою, бо кісток у гастрономі не було, через що Кріс поглянув на мене якось косо й напружено. Наче теж прочитав статтю у газеті, яку вітер переганяв через парк від сміттєвої урни до купи опалого листя.
Я так і спитав у нього:
– Зізнавайся, читав?
Кріс читати не вмів, але часто обнюхував газети, що валялися в парку, і з голоду навіть вилизував на них жирні плями. Через те він похнюпився, зиркаючи на мене спідлоба.
– Покажи, як ти соромишся.
Він ще нижче нахилив голову і двічі мазнув себе правою лапою по вусі.
– А як тобі цей Кастрат Кропива, га, Крісе? Це часом не він тебе вигнав на вулицю?
Кріс «знизав плечима» – може бути.
– Він, він, – сказав я. – За те його й кастрували.
І раптом Кріс засміявся. Закинувши назад голову, він широко роззявив рота і весело вискнув.
Холодний вітер доносив до парку заливистий голос із гучномовця, який перелічував ударні бригади, що проходили перед центральною трибуною. Десь там парадували і грішники з пекла під кодовою назвою ЦРМП на чолі зі своїм зверхником Довбнею.
Ми з Крісом ще погуляли парком, хоч гуляти було незатишно. Вітер гнав алеями листя разом зі сміттям і пилюгою. Серед драних целофанових кульків, слюдяних обгорток, обривків газет, сплющених цигаркових коробок та недопалків з’явилися невід’ємні прикмети парадових святкувань – на асфальті повсюдно валялися червоні гумові клапті від полопаних кульок. Кріс обнюхував їх з особливою цікавістю, і я подумав, що треба було і йому купити й надути такого міхура, нехай би собі сиротина побавився.
Ми попрощалися, як завжди, на трамвайній зупинці. Я потис Крісові лапу й пообіцяв ближчим часом зустрітися знову, якщо мене не замурують у металоплавильній печі.
До цвинтаря я приїхав за десять хвилин до другої, і диво – Довбня уже стояв по той бік брами й нервово смоктав цигарку. Ми поручкалися, начальник цеху впіймав мій погляд на лацкані його демісезонного пальта, до якого був прикріплений червоний бант. Ми пішли вузькою доріжкою у глиб цвинтаря, і тут Довбня зірвав свій бант і запхав у кишеню. Без усяких передмов він сказав, що його «задовбали» органи. Вони від самого початку примушували за мною стежити, доповідати про кожен крок, кожен вислів, а тижнів три тому почали наполягати, щоб Довбня звільнив мене з роботи. Він уперся рогом, і не тому, що такий добрий чи сміливий, а через те, що справді стежив, приглядався, прислухався і нічого підозрілого не запримітив.
Довбня дивився на кінчик свого великого носа, випускаючи крізь нього дим, як із комина. Кагебістові він сказав, що не може позбутися свого найкращого робітника, а якщо хтось хоче його звільнити,