зраду.
Ми разом подивилися один одному в очі. Прецінь агентом міг бути котрийсь із нас. Але ми з Міськом лише сумно всміхнулися, розуміючи, що в цю хвилю обох навідала одна й та сама думка.
– Той, що приїхав на хутір з більшовиками, ховав лице, – нагадав мені Місько.
У мене давно не було сумніву, що серед нас завівся агент, але я мусив знати Міськову думку.
– Зажди! – спохопився я. – А що з Сірком?
– Вибач, забув сказати, – Місько запустив п’ятірню у свого кудлатого чуба, поворушив пальцями.
Дивна людська натура – я відчув у своєму чубові ласкаві пальці Зоньки і теплий доторк її грудей.
– Сірко теж вийшов. Куля зачепила йому руку, але не глибоко. Гак каже, що заживе, як на собаці. – У відсвітах нафтової лампи на щетинястому обличчі Міська ворухнулася бліда усмішка.
– Ти стрічався з Гаком?
– Так. Він сказав, що Сірко нині ховається в їхній криївці – з Гаком, Сумом і Дзідзьом.
– Файно, – мовив я і подумав, як багато залежить від сліпого випадку. Якось несподівано провідник Корнило відпровадив тоді з очерету Гака, Сума і Дзідзя, оберігши їх від облави. – А їхню криївку не шукали? – спитав я.
– Якби шукали, знайшли б, – сказав Місько.
Від цих трьох підпільників відводила підозру серйозна обставина – Сум був молодшим братом Стодолі, Гак доводився їм обом рідним вуйком, а Дзідзьо, котрий весь час був із ними, ніяк не міг опинитися на вантажівці, що приїжджала на Драгоманівку.
Ми з Міськом не знали, що й думати. Але я сказав, що треба забрати Сірка до себе. Нехай буде з нами замість Сокола, бо я йому вірю, як самому собі. Місько погодився.
А що далі? Ми залишилися погромлені без провідників і лінії зв’язку. Лінія була, але вона вже нічого не вартувала під опікою більшовицької агентури. Зв’язковий пункт над Стрипою розсипався на наших очах.
– Треба шукати провідника Буревія, – сказав я. – Іншої ради немає.
Місько і тут погодився, додавши, що треба шукати і юду. Поки його не знайдемо, ми всі ходитимемо замінованим полем із зав’язаними очима.
– Тому правда твоя, – сказав Місько, – без провідника Буревія, без СБ нам не обійтися.
Ми гомоніли, поки я не вичистив свій автомат до воронового блиску. Потім з’їли по ложці меду, запили холодною водою і, не роздягаючись, полягали спати.
Місько так рівно дихав, наче відразу заснув, але згодом озвався у темряві:
– Скажи мені правду…
Він трохи помовчав, вагаючись, і я думав, що Місько запитає мене про щось дуже важливе, думав, що його мучить якась недомовка або підозра. Але він спитав:
– Ти… ти цілувався із Зонькою?
Я теж витримав паузу, бо достоту не знав, чи це можна було назвати цілуванням.
– Ні, – була моя відповідь.
Під Міськом заскрипіли прічі, він перекинувся на другий бік, тяжко зітхнув.
– А хіба що? – спитав я.
– Нічого. Так…
Міськові, видно, стало ніяково за свою цікавість, бо він швидко змінив тему