важкий політичний клопіт. Щось непевне, ба навіть нечисте коїться у Відні. Вже кілька місяців, як Фрідріх Великий, ненависний, мов земне втілення сатани, і Катерина Російська, котрій Марія Терезія теж анітрохи не вірила, надіслали їй прикру пропозицію поділити Польщу, а Кауніц і її співправитель Йосиф II радо схвалили цю думку, – і відтоді душа її збурилась. «Усякий поділ несправедливий по своїй суті і шкідливий для нас. Ця пропозиція завдає мені безмірного жалю, мушу визнати, що соромлюсь показатися на люди». Вона одразу назвала цей політичний задум тим, чим він насправді й був, – моральним злочином, хижацьким походом супроти безборонного й невинного народу. «Хто дав нам право обкрадати невинних, котрих ми завжди нахвалялися боронити?» Правдиво й щиро обурившись, вона відхиляє пропозицію, їй байдуже, що її праведні міркування можуть уважати слабістю. «Нехай мають і за слабких, це ліпше, ніж бути несправедливими», – благородно й розумно проголошує вона. Але Марія Терезія давно вже владарює не сама. Йосиф II, її син і теж імператор, марить лиш війнами, загарбанням земель і реформами, а вона, добре знаючи хисткість і штучність австрійської держави, прагне тільки її підтримки й збереження; і син, аби підірвати вплив матері, починає несміливо впадати коло зброєлюбця, її найлютішого ворога Фрідріха Великого, а Кауніц – найвірніший служник, якого вона ж і піднесла, – в самісіньке серце вразивши пристаркувату жінку, схилився перед новітньою зорею її сина. Виснажена, втомлена, як мати і як владарка розчарована в усіх своїх сподіваннях, вона найрадніше скинула б із себе тягар державної влади. Але її втримує відповідальність, вона з пророчою певністю вгадує, – в такій же напрочуд подібній ситуації був і Франц Йосиф, котрий, так само втомившись, не зважувався випустити владу, – що від квапливих і нерозважних реформ миттю збуриться вся країна, яку й тепер ледь удається тримати в руках. Через те ця побожна й надзвичайно прямодушна жінка до останку боронить те, що цінувала найвище: свою честь. «Мушу визнати, – пише вона, – що такого неспокою я ще ніколи не мала. Якби зазіхали на всі мої землі, то зі мною було б моє повне право і Господня поміч. Та в теперешній ситуації право не тільки не підпирає мене, – навпаки, зобов’язання, закон і справедливість обернулися проти мене, я втратила спокій, тривога й докори ятрять мені серце, адже я не звикла дурити чужих і себе й видавати дволикість за справедливість. Я назавжди втратила честь і совість, але саме вони – найдорожчий клейнод, істинна сила, що звеличує монарха».
Фрідріха Великого совість не діймала, й він жартував собі у Берліні: «Імператриця Катерина і я – давні розбишаки, а як ота святенниця залагодить усе зі своїм сповідником?» Він тисне, Йосиф II погрожує, без упину кленучись, що неодмінно спалахне війна, якщо Австрія не поступиться. Зрештою зі сльозами, болючим сумлінням і роз’ятреним серцем імператриця Марія Терезія піддалася: «В мене не досить сили, аби самій вести державні справи, через те й полишаю, на свій превеликий жаль, щоб