ним поговором і не гребували будь-яким засобом; газети, брошури та книжки без вагань приписували «австрійській вовчиці» всі нечестя, будь-яку моральну зіпсутість і найнеможливіші збочення; навіть у самім осередку правосуддя, в трибуналі, генеральний прокурор патетично порівняв «удову Капет» із найрозбещенішими жінками світової історії – з Мессаліною, Аґриппіною та Фредеґундою. Але 1815 року, коли на трон знову зійшли Бурбони, все перемінилось: щоб улестити династію, образ дияволиці замальовували найяснішими барвами; в усіх тогочасних писаннях Марії Антуанетті незмінно кадили фіміам і підсували німба. Далі пішли панегірики: несамовито боронили безперечну чесноту Марії Антуанетти; віршем і прозою вихваляли її жертовність, доброту і справжній героїзм; а щедро зрошений сльозами серпанок вигадок і байок, який здебільшого виплітавсь аристократичними ручками, дооздобив прояснілий образ «reine martyre», королеви-мучениці.
Психологічна правда, як воно здебільшого й буває, лежить посередині. Марія Антуанетта не була ні великою святою роялізму, ні хвойдою, «grue» революції, а лише пересічністю, звичайною, врешті, жінкою, не дуже розумною і не дуже дурною, була, як то кажуть, ні те ні се і не мала ніякої схильності до добра й щонайменшого потягу до зла; була пересічною жінкою минулого, сьогодення й прийдешності, не виказуючи демонічних нахилів і жадоби геройства, – отже, підстав для трагедії вкрай мало. Проте історія – незрівнянний деміург: щоб поставити діткливу драму, їй зовсім непотрібен героїчний характер для центральної ролі. Адже трагічне породжують не тільки демонічні риси людської вдачі, а, здебільшого, лише несумірність людини з її долею. І в драматичних шатах така несумірність постає тоді, коли надлюдина, герой, геній вступає в конфлікт із навколишнім світом, занадто вузьким і ворожим для завдань, які йому визначила доля, – як-от Наполеон, що задихався на мізернім острові Св. Гелени, або в’язень своєї глухоти Бетховен, – постає завжди і всюди, коли видатна особа не знаходить своєї міри, виходу власній силі. Але трагічне постає ще й там, де людині пересічної, а то й просто слабкої вдачі дістається нелюдська доля, де на неї лягає відповідальність, яка її згнічує і розчавлює, – і, дивлячись чисто по-людськи, такий трагізм видається мені ще разючішим. Бо ж незвичайна людина підсвідомо завжди шукає незвичайної долі; прагнення героїчного або, як казав Ніцше, «небезпечного» життя притаманне вже самій її несвітській натурі – і вона стає на герць з усім світом, адже цього вимагає її відважна вдача. Отже, геній, зрештою, почасти сам завинив у своїх стражданнях, бо він ніби покликаний пройти випробування вогнем, щоб знайти відповідну міру своїй нелюдській силі; як буря підхоплює чайку, так і його могутня доля штовхає його все далі й вище. Натомість люди звичайні вже за самою своєю суттю прагнуть супокійного животіння; вони не прагнуть трагічного й не мають у ньому потреби; вони воліють жити затишно в пітьмі, затулившись від вітру, обравши помірний життєвий клімат; ось чому вони лякаються, опираються й утікають, коли невидима рука штовхає їх у неспокій. Вони не хочуть нести історичної відповідальності, навпаки – бояться її; вони не шукають страждань – усі муки їм просто накидають; перевершити власну міру їх спонукає не душа, а примушують ззовні. Оці страждання негероїв, людей пересічних, дарма що їхнім мукам бракує очевидного сенсу, видаються мені не менш величними, ніж несамовиті страждання справжніх героїв, а може, іще зворушливішими, бо людина пересічна змушена терпіти їх сама і не має, як-от митці, щасливої змоги перелити свою муку в незабутні витвори.
Але доля часом уміє збурити посередні натури і твердим кулаком розбиває їхню шкаралущу пересічності – життя Марії Антуанетти є, мабуть, найразючішим прикладом цього в історії. З тридцяти восьми прожитих років перші тридцять ця жінка простувала звичайним шляхом, щоправда, серед найвищих верств, і ніколи не перевершила загальної для всіх міри добра і зла: в неї млява душа, звичайнісінька вдача, і з історичного погляду вона спершу була тільки статистом. Якби в її безумний світ утіх не вдерлася революція, ця незначна принцеса Габсбурзького дому спокійно жила б собі й далі, як живуть мільйони жінок за будь-яких часів: танцювала б, базікала б, кохала б і сміялася, наряджалась, ходила б із візитами й подавала старцям, народжувала б дітей і зрештою спокійно лягла б у ліжко й померла, власне, й не живши насправді духом своєї доби.
Оскільки вона була королева, її б урочисто поклали в труну і двір носив би жалобу, але потім вона б зникла з людської пам’яті, як і безліч інших принцес – Марія Аделаїда та Аделаїда Марія, Анна Катерина і Катерина Анна, чиї байдужі й безмовні нагробки з написами, які ніхто не читає, ще й досі бовваніють у Готі. Ніхто ніколи не мав ніякого бажання витягти з небуття їхні образи, їхні погаслі душі, ніхто не питатиме, які ж вони були насправді, і, – це найважливіше, – якби не було її безмірних страждань, ніхто б не знав і не згадував навіть саму Марію Антуанетту, королеву Франції. Адже щастя чи, може, нещастя пересічних людей полягає в тому, що вони не відчувають ніякої потреби знайти свою міру і не ставлять перед собою ніяких жадливих питань, аж поки їх поставить доля: вони присипляють у собі нерозкриті можливості, згнічують здібності, ослаблюють силу; таке робиться й з м’язами, яких зовсім не вправляють і які напружуються лише тоді, коли виникає потреба боронитись. Щоб пересічній