під час гулянь у саду й на балах, теревенячи зі своїми фрейлінами Ламбаль і Поліньяк та молоденькими кавалерами! У Відні негайно було зібрано немилосердну нараду й написано Марії Антуанетті такого суворого листа, що імперський архів десятки років не дозволяв його опублікувати. «Я не можу приховати від тебе, – дорікає стара імператриця дочці, котра забула про свій обов’язок, – що твій лист до графа Розенберґа вкрай уразив мене. Що це за мова, яке ж легкодумство! Де поділося добре, лагідне й віддане серце ерцгерцогині Марії Антуанетти? Я бачу саму лише інтригу, дрібну ненависть, глум і підступність, – інтригу, гідну якоїсь Помпадур чи Дюбаррі, але не високородного нащадка Габсбурзько-Лотарінзького дому, доброї і чуйної принцеси. Мене завжди тривожили твої швидкі успіхи й усі ті лестощі, якими тебе обплітають від самої зими, відколи ти погналася за втіхами та сміховинними модами й уборами… Ця гонитва від утіхи до втіхи, та ще й без короля, хоч ти знаєш, що це його не тішить і він через саму тільки згідливість їздить із тобою й терпить усе те, що породжувало цілком зрозумілий неспокій і в моїх попередніх листах. Бачу, що тим своїм листом ти все тільки потвердила. Що це за мова! „Le pauvre homme“! Де повага й удячність за всю його поступливість? Сама поміркуй над цим, я вже мовчатиму, хоч багато ще годилося б казати… Та коли я й надалі примічу такі неподобства, то мовчати вже не зможу, я занадто тебе люблю, та, на жаль, знаючи твою легковажність, поривність і повну бездумність, я певніше, ніж будь-коли, передчуваю лихе й у майбутнім. Твоє щастя може швидко урватися, і через власні провини ти зазнаєш великого горя – й усе це буде лише наслідком страхітливої гонитви за втіхами, що не лишає часу для чогось поважного. Які книжки ти читаєш? І ти ще смієш в усе втручатися, вирішувати найважливіші справи, призначати міністрів?.. Здається, що тобі вже осоружні абат і Мерсі, бо ж вони не вдаються до ницих лестощів і прагнуть принести тобі щастя, а не просто розважають і потурають, здобуваючи собі вигоду. Колись ти збагнеш усе, але буде пізно. Сподіваюся, що я не доживу до того дня, і благаю Бога, щоб якнайшвидше забрав мене до себе, бо я вже тобі не зараджу і не зможу пережити твого нещастя й загибелі, адже я всім серцем любитиму тебе до свого останнього подиху».
Може, її неспокій був надмірний і вона зарано провіщала лихо через однісіньке, пустотливо й недбало кинуте жартівливе слово «pauvre homme»? Та Марія Терезія вбачає в цьому, здавалось би, випадковому слові небезпечний симптом. Воно блискавицею висвітлило їй, як мало поважають Людовіка XVI у власній родині і в якій він непошані в цілого двору. Душа її стривожилась. Якщо зневага до монарха підточила найміцніші державні підпори – його власну родину, то хіба ж інші стовпи й опори вистоять у бурю? Якщо монархія буде в небезпеці, хіба ж вистоїть вона без монархів, хіба ж трон не схитнеться під статистами, що в жилах, голові і серці не мають нічого королівського? Він недолугий тугодум, вона бездумна вітрогонка – як же ці легкодухи вбережуть свою династію від грізного хмаровиння при�