Новерра та двох акторів із французької трупи, що саме гастролювала у Відні: одного – для вимови, другого – для співу. Та ледь французький посол повідомив про це Бурбонів двір, як у Версалі обурились: не годиться доручати фіґлярам освіту майбутньої французької королеви. Поквапно провели нові дипломатичні переговори, бо виховання названої нареченої дофіна Версаль уважав уже власною справою. Крутили і так і сяк, аж нарешті з наказу єпископа Орлеанського послали вихователем до Відня абата Вермона – йому ми завдячуємо перші надійні вістки про тринадцятирічну ерцгерцогиню. Вона видалась йому привабною й симпатичною: «В неї чарівне личко і на додачу найзвичайніше поводження, і коли вона, як можна сподіватися, трохи підросте, то набуде тієї принадності, якої можна лишень бажати високій принцесі. Вдача в неї дуже добра». Та значно обережніше висловлювався добряга абат про фактичні знання й старанність своєї учениці. Пустотлива, неуважна, метка, жвава, як ртуть, мала Марія Антуанетта, дарма що була кмітлива, не виказувала ні найменшої схильності братись за щось поважне. «В неї більше розуму, ніж гадалося досі, та, на жаль, до дванадцяти років він зовсім не був привчений зосереджуватись. Трохи лінощів і чимало легковажності ще більш обтяжують мені викладання. Вже шість тижнів, як я почав з основ красного письменства; вона добре розуміє, слушно міркує, але я не можу примусити її глибше опановувати матеріал, хоч і відчуваю, що здібності до цього в неї є. Зрештою я переконався, що виховувати її можна лиш тоді, якщо водночас і розважати».
Майже дослівно те саме через десять і через двадцять років казали всі державні діячі, нарікаючи на знехіть Марії Антуанетти до міркувань при її великому розумі; на те, що, знудившись, вона втікає від будь-якої поважної бесіди; вже в тринадцятирічній цілком проступила вся згубність її вдачі – вона все може і нічого насправді не хоче. Та відколи на французькому дворі королюють коханки, там більше цінують, як жінка поводиться, а не те, чого вона справді варта. Марія Антуанетта гарненька, показна й доброзвичайна – цього досить, і зрештою 1769 року Людовік XV пише листа, якого з таким нетерпінням чекала Марія Терезія; в тому листі король урочисто просить руки юної принцеси для свого онука, майбутнього Людовіка XVI, і пропонує справити весілля на Великдень наступного року. Зраділа Марія Терезія погоджується: після багаторічного клопоту засмученій жінці, що вже й не сподівалася на успіх, ще раз усміхнулося щастя. Мир для імперії, а з тим і в Європі видається їй забезпеченим; вісники й посланці вмить урочисто оповістили всі європейські двори, що Габсбурґи і Бурбони вже не вороги, а навіки зробилися кревними. «Bella gerant alii, tu, felix Austria, nube»[2] – знову справдився давній габсбурзький девіз.
Робота дипломатів щасливо завершилась. Та аж тепер стало ясно: це було найлегшим. Бо то іграшка – намовити Габсбурґів і Бурбонів до порозуміння, замирити Людовіка XV і Марію Терезію, – порівнюючи з несподіваними труднощами в погодженні французьких і австрійських