свого чоловіка (це ж треба!) в компанію однокурсників. З такої нагоди зал у гуртожитку було звільнено від зайвих меблів, а троє дверей, зняті з завіс і укладені на дві тумбочки, утворили належний цій нагоді довгий стіл. Дівчата клопотались на кухні безперервно; Ірена одягла свою найкращу святкову сукню, що ж до Анджея – він був того дня особливо показний. Ірена відчувала себе ніби фокусник на арені: от-от влаштує однокурсникам святковий феєрверк із коробки…
Ще в таксі вона взяла з Анджея обіцянку не згадувати жодним словом про духовий оркестр під вікнами Івоніки – щоб не травмувати бідолашного хлопця… Анджей був поступливий, веселий і сипав жартами так, що навіть таксист – Ірена бачила – намагався хоч щось запам’ятати з дотепів, щоб потім дивувати приятелів…
Приїхали. Всілися за святковий стіл. Ірена бачила, якими цікавими очима дивляться на Анджея її однокурсники, наперед смакуючи обіцяного джина з пляшки…
Випили за молодят – і з цієї миті Анджей раптом замовк. Нічичирк.
Він сидів поруч із молодою дружиною на чільному місці за столом – і похмурнів на виду. Дивився в скатертину перед собою, відмахувався від тостів, щось бурмотів, досадливо мружачись на келих із шампанським. За столом залягла ніякова тиша; Ірені здавалося, що її підсмажують на повільному вогні. Білий комір сукні безжально відтіняв рожеву шию, яскраво-червоні щоки, палахкі вуха; подруги силувано жартували, заздрісниці скептично кривили вуста, а хлопці хмурніли на виду і все частіше виходили покурити…
Між тим, Анджей кривився, як від кислиць. Підвівся із келихом у руці; за столом запанувало напружене мовчання. Анджей обвів похмурим поглядом присутніх і запитав, нервово постукуючи пальцями по стільниці:
– До речі, що ви думаєте про смертну кару?…
Відтоді ця фраза стала на курсі своєрідним паролем. Коли комусь сказати було нічого, той питав багатозначно: «А що ви думаєте про смертну кару?…»
Ірена втекла зі святкування завчасно. Анджей наздогнав її на вулиці, довго мовчки йшов поруч і раптом заговорив – якось дивно. Спочатку їй здалося, що він цитує якихось забутих поетів, але потім вона зрозуміла із забобонним острахом, що чоловік її у такий спосіб просить вибачення, і його укладені в ритм зізнання – то не просто заримований текст, а вірш, який лякає своєю вивершеністю…
Він говорив увесь вечір – коли вони прийшли додому і вклалися в ліжко. Коли вони… Утім, це було вже без слів. І на ранок (а ранок, як не дивно, все-таки настав) ніхто з них не зміг згадати жодного рядка. Неначе нічого й не було. Ірена плакала з досади, і, втішаючи її, він винувато знизував плечима:
– Миттєве – невідновне…
– А що ти думаєш про смертну кару?! – питала вона крізь роздратовані сльози.
Він знизував плечима:
– Зараз – нічого…
– …Анджею!
Будинок мовчав, але Ірена і не чекала, що він відповість. Будинок був порожній, її поклик звучав за інерцією, для самозаспокоєння…
Вона пройшлася по кімнатах. Зупинилася в кабінеті, присіла на край канапи, провела рукою по торочках пледа.
Дістала із сумки записник. Акуратно вивела під