минулого року. Вони зовсім не говорили протягом десяти днів і все робили в тиші, цей вид медитації називається «віпасана». Такі центри можна знайти по всьому світу, тут люди можуть помовчати на деякий час. Мені дуже сподобалась ця ідея просто через те, що я багато розмовляю, і стало цікаво, як би я відчувала себе так довго без спілкування. «Ми практично весь час медитували, – сказала Вейвей, – і під кінець десяти днів я відчула, що з моїх плечей звалився величезний тягар. Я змогла нарешті відпустити свою ненароджену дитину, і серце мені перестало боліти». Я вірила в те, що у Вейвей ще обов’язково будуть діти, божественні малі китайчата з ніжними рисами обличчя та тонкими зап’ястками.
Вона повідомила мені, що тоді в цій чистоті природної гармонії вона зрозуміла, що любить робити найбільше. «Я люблю пекти тістечка, – сказала вона. – Відкрию пекарню, як повернемось до Куньміна. Навіть не знаю, чому я так довго затягувала з цим, але зараз, тут, у магічному лісі, я відчуваю, що настав час пекти для людей».
В той момент і ще довго після того я не знала і, може, не усвідомлювала, що втратила подругу. Після цього такого простого, здавалося б, повідомлення Вейвей пекла і продавала тістечка цілий рік, поки бізнес її не став на ноги. Я ловила її ночами біля заднього входу в пекарню для того, аби разом помовчати під місяцем десять хвилин, як і у той магічний вечір в горах.
– Якби у тебе було одне останнє бажання, – запитала вона, – що б ти хотіла?
В той момент я хотіла тірамісу, або біг-мак меню, або велику тарілку уйгурських жарених макаронів. Їсти, точно.
– А я б хотіла свою кицьку, яка померла, коли мені було десять, вона зі всієї родини єдина мене любила, – сказала з сумом у голосі Вейвей.
Мені стало соромно за своє перше бажання. Воно було з самого низу піраміди потреб Маслоу, і я картала себе за те, що так і не піднялась на щабель вище. Чого б я насправді хотіла? Я не знала, і це лякало мене.
На ранок я прокинулась від того, що мої ноги були цілковито мокрими, Вейвей хропіла у теплому спальнику, їй було комфортно. Після того, як наш намет перестали атакувати птахи, десь біля другої ночі почалась злива. Коли вона крапала на стінку намету, а я торкалася її своєю головою, краплі передавались мені на голову від намету, і я тішилась. Було свіжо в голову і хотілось думати, але я все одно засинала. О шостій я вже не могла заснути, ноги замерзли, і я почала читати Хемінґвея. Він мені, чесно кажучи, не дуже подобається, але тільки Вейвей додумалась взяти з собою в гори книжку. Я ж взяла з собою фотоапарат без карти пам’яті і з розрядженим акумулятором.
Хемінґвея надовго не вистачило, і о сьомій ранку я вирішила запалити цигарку. Розкривши замок-двері намета, я затягувалась і видихала дим назовні, на середині цигарка вся змокла і перестала горіти. Ви колись бачили рекламу кави «Якобс», де аромат розпливається по квартирі і будить усіх? Аромоксамит моєї цигарки розбудив Вейвей, і вона вирішила, що нам пора йти. Ми були на висоті 3000 метрів, збираючи рюкзак під зливою, я