Путіна, вона втрачає потенціал використання альтернативної точки зору, що породжує неадекватне сприйняття реальних процесів і призводить до незбалансованих управлінських рішень.
Утім, така політика в цілому підтримується населенням РФ. Так, за даними дослідження «Левада-Центру» від 17 лютого 2016 р., уявлення про те, що демократія за зразком західних країн є найкращим типом політичної системи, поділялися практично третиною населення наприкінці 90-х років і в 2011–2012 рр., однак нині підтримуються мінімальним числом росіян (13 %). Чимало респондентів (37 %) найкращим типом називають радянську політичну модель, підтримка якої переважала протягом усіх років вимірів, за винятком 2008 р., коли на тлі зростання добробуту населення збільшилася частка тих, хто найкращою вважав передусім «нинішню систему», яку сьогодні підтримують 23 %.[136]
Ці погляди в основному є результатом цілеспрямованої інформаційної політики, яка, починаючи з 2000-х, проводиться президентом/прем’єром В. Путіним.
Культ Путіна збудовано значною мірою зусиллями державних та підконтрольних владі ЗМІ, передусім телебачення, які за будь-яких умов виставляють його виключно у сприятливому та позитивному світлі.[137] Невипадково саме телебачення з 2009 р. залишається для абсолютної більшості (86 %) росіян найпопулярнішим джерелом інформації.
Згідно з останніми опитуваннями, 20 % росіян повністю довіряють Путіну, 58 % – швидше довіряють. Коливання рейтингу протягом усіх 16 років незначні: за винятком 2012–2013 рр., коли рейтинг становив 59 %, загальний рівень довіри росіян до свого президента зберігається в межах кількох пунктів від 80 %.[138] Головними досягненнями президента росіяни вважають зміцнення армії і міжнародних позицій Росії у світі, а невдачами – боротьбу з корупцією, відсутність підвищення рівня життя громадян чи зростання зарплат і пенсій. Останні категорії явно перебувають у віданні уряду, чим пояснюються його низькі рейтинги.[139]
Водночас політична стійкість путінської авторитарної системи повністю залежить від наявних природних ресурсів та багатства, яке здобуте на них.[140]
Активізація протестних рухів на території Російської Федерації після виборів до Державної думи VI скликання (акція руху «Солідарність», мітинги на Болотній площі, проспекті Академіка Сахарова, Пушкінській площі, «Марш мільйонів» та ін.), а також результати самих виборів («Єдина Росія» втратила конституційну більшість у парламенті) засвідчили початок кризи кремлівського режиму та нагальність віднаходження «нових» підстав його легітимації. Окреслена у посланні президента Д. Медвєдєва до Федеральних зборів наприкінці грудня 2011 р. комплексна реформа політичної системи Росії[141] не могла бути прийнятною, оскільки суперечила основним засадам моноцентризму влади.
Політичний монополізм в Росії обумовлений цілою низкою чинників, але збереження такого стану є прямим наслідком