балерина, підстрибнув цапом, наче хотів доскочити до лампочки під стелею. Нарешті відбив моряцьку чечітку і метеликом пурхнув на диван. Ляснув долонями по колінах, широко посміхнувся, показавши хлопцеві щербатого рота.
– Не дивуйся, друзяко, – по-панібратському промовив він, ніби вони були знайомі з Максимом із самого дитинства. – Просто я нарешті дочекався того, що мені треба, і того, кого найдовше чекав. Не розумієш? – Білан похитав головою. – Пояснюю дуже коротко і ясно. Бо якщо буду говорити довго, починати доведеться від царя Гороха. Ну не зовсім від царя, але від графа Потоцького – так точно. Знаєш, хто такий граф Потоцький?
– Державний політик Австро-Угорської імперії позаминулого століття. Намісник Галичини, поціновувач мистецтв і любитель французької архітектури, – чітко, мов на справжньому уроці, відчеканив Максим.
– Ти ба, для своїх років ти досить багато знаєш, – задоволено гмикнув учитель. – Це прекрасно, пояснювати тобі доведеться ще менше. Як палкий прихильник мистецтв граф Потоцький часто приймав у себе музикантів. Одного разу в нього гостювали італійці, відомі поціновувачі класичної опери. Переспівати італійських тенорів, хлопче, треба вміти! Але один молодий львів’янин, єдиний син збіднілих міських аристократів, сімнадцятирічний Зенон Драгомир, вразив не лише балуваних гостей, а й самого графа. Тенору-самоуку довго аплодували стоячи, – учитель, захопившись розмовою, скочив на ноги і кілька разів ляснув у долоні, ніби показуючи, як це робилося. – Потім юнака за особистого сприяння Потоцького відправили до Італії вчитися. З тим, аби потім Драгомир повернувся на батьківщину і розвивав українське оперне мистецтво. Та це все насправді дрібниці! Бо в той день, коли Зенон співав для пана Потоцького та його гостей, один італійський граф так розчулився, що подарував талановитому хлопцеві срібну табакерку. Наступного дня італієць сам приїхав до Драгомирів, сходив із Зеноном до ювеліра, і той написав на табакерці дарчий напис. Ось цей напис і робить сьогодні подарунок ціннішим за золото. Цікава історія?
– Повчальна, – погодився Білан, не розуміючи, до чого веде дивний бородань і яке всі ці старожитності мають відношення до Клубу Боягузів.
– Після того випадку рід Драгомирів відродився. Відкидаючи всі подробиці, з яких, коли є бажання, можна скласти цілий авантюрний роман, скажу: нині у Львові тихо і скромно живуть нащадки того самого Зенона Драгомира. Власник срібної табакерки заповів, аби вона переходила в спадок лише по чоловічій лінії. Але сталася несправедливість, заповіт порушено, – учитель витримав театральну паузу. – Власницею срібної табакерки тепер є така собі пані Варвара Нагорняк, яка до одруження носила прізвище Драгомир. Її чоловік Мирослав Нагорняк – композитор. Такий собі композитор, між нами кажучи. Вони вже старенькі, обом за сімдесят. Табакерку тримають удома. Не на видному місці – ховають у шухляді. Кілька разів на рік дістають з нагоди якогось свята, і все. Постійно вдома сидять, виходять тільки в оперу чи філармонію. Словом, якщо є якийсь класичний концерт чи оперна вистава.
Максим