піднесена лагідь південного вітру
Крізь плетене чорним мереживом віття.
Бо вже, щоб у мандрах безмежних струмків розчинитись,
Дійшла досконала відталої краплі сферичність
До спаду в прощання з піддашшям висот батьківщини
Своєї бурульки (розлука знов матері й сина).
Отак би пірнути у затишні сни потойбіччя —
І хай тільки зблиском заграви цей вечір засвідчить,
Що й ти колись був тут, і в сутіні млів у стражданні.
О, мачухо зла, батьківщино надії нездарна,
Це ж ти нас підкинула світу цьому до порога
Вклякати в підніжжях оглухлих богів невідомих
В благанні якогось незнаного щастя й любові —
На волю лети ж самоти нескінченної сповідь…
Сповідь петлюрівця
Забудемо, брате, і нас хай забудуть,
Хіба затонулій землі пам'ятать
Про тих, хто покласти не зміг у запруду
Потоку ворожому власні тіла —
Ми тіл своїх, брате, в бою не щадили,
Та Бог не схотів нас на небо забрать:
Вигнанцями стали, стежками чужими
Нам пил іноземного рясту топтать.
Дороги міських закордонних комфортів
Утрати вогнями нам п'яти печуть —
Босоніж як ми, школярі безтурботні,
Топтали козацького степу траву.
О степ України – пісенне безмежжя
З невпинним священним потоком Дніпра —
Яка невблаганна і беззастережна
За вами тепер вже довічна жура.
Наївні й зрадливі мої гречкосії,
Безплатним буває у пастці лиш сир,
Ковтнули спокусу оман всіх месії —
Й над вами став паном підступний сусід.
Ви волю і землю свою проміняли
На землю і їжу казкову якусь —
Обіцяну блудними більшовиками
Оманно небесну ясу дармову.
І біла Росія червоною стала
Від крові, що ми за Вкраїну лили,
І землю у нас прадідівську забрали
Й хохлам свинопасам, як дар, віддали.
Забудемо, брате, – і нас хай забудуть?
Нехай забувають – та нам не забуть,
Бо майже щоночі в Європах нас будить
Святої Софії подзвінна могуть.
Розради Танатоса. Вічній пам'яті Матері
Так зараз стало зрозуміло, що печаль —
Насправді радість, адже знаю, не назавжди
Розлука з тим, хто відійшов з цього життя:
І в тім поблажливість відразливого «завтра».
Ні, не назавжди мерзлої землі об гроб
Заупокійне гомінке відлуння смерті —
Пекельний світу поцейбічного галоп,
Що гупає зсередини у груди замість серця.
Ні, не назавжди,
бо побачимось,
зустрінемося,
знаю…
Хоч знаю й те, що смерть,
вона насправді не для того,