з неба в бур'ян,
Заломлене зойком, зізнання,
Що нині, як завжди, життя
Без Лада, як труп бездиханний,
Холодне, як безлад биття
Об лід зачерствілої схими
Без ладану губ, без плеча
В паломництві літ – ну, куди ми? —
Опівночі згасла свіча…
Журавлина пісня
Там, де сонце, заплутане в вільхи,
Віддавало останнє тепло,
Нарікання вітрів запізнілих
Нагадали про все, що було.
Про розсипаний в травах пожовклих
Зорепад вересневих пісень,
Що дівочий в них радості оклик
Передзвоном будив сонний день.
Як волосся твоє вигравало
У багаттях вечірніх заграв —
У кохання ярінні палало
І в обіймів шалених вогнях.
Як у повінь п'янких поцілунків
З головою кидалися ми
І не чули, в далеких відлуннях
Як гуркочуть погрози зими.
Із криниці завзятої юні
Ми кохання без міри пили —
І за те, мабуть, осені струни
Обірвались так боляче вмить.
З того часу – утрати й утрати:
Сторінки палахких споминань
Так щемливо і гірко гортати
В нурті сповідей, втеч і вигнань.
З того часу – з обіймів в обійми,
З того часу – від губ і до губ
Я шукав твоїх слів відгоміння,
Та навіки їх, мабуть, забув.
Там, де сонце, заплутане в вільхи,
Віддавало останнє тепло,
Нарікання вітрів запізнілих
Нагадали про все, що було.
Поет
Нагальна, нагла злободенню данина
завжди одним кінцем метафори стояти
в болоті клопотання плоті – мілина
в фарватері метафоричного фрегата.
Буденна твань ціни насущного шматка,
як щупальця дошкульних примх твоїх порвати
орлиним зрушенням натхненного кидка
в захмарну круговерть височини метафор.
У стовпиську роздутих черев гострота
наївних ліктів – знаю, знаю, дозолила! —
самому вже несила: завжди ж лиш моя
на збитих ліктях кров – самому вже несила.
Куди ж з пронизливою гостротою слів
мені у надувному, гумовому світі
навиворіт затабуйованих облич,
у світі мильних бульбашок куди ж подітись?
Щонайдрібнішою піщинкою «чому?»
в лавині наростаючого відгомінням «годі!»
крамоли недоречну множити луну
у передвладді кулуарних коридорів:
куди як смішно – нехтувати моноліт
всевладного олімпу летом павутинки…
Вам смішно?! – Смійтесь! – Та на кутні цей ваш сміх! —
Сміх боком вам в зневазі сина й внука вийде!..
Весна
Скороспіла весна у намисті проталин,
У циганському маєві вільх:
«О, невже ми надовго від літа відстали?» —
Стигнуть бідкання