я нещодавно в диво-ліс
Й гукнув навперейми із солов'ями —
Та відгомону вітер не приніс.
Я вже й не знаю, чи гукнув насправді,
Чи лиш гукнути в далину хотів,
Та певно знаю, скільки не гукав би,
Ніхто б усе одно не відповів.
І все настійніший приходить сумнів,
Чи це насправді, чи й насправді я,
Той відчайдух, що сміло і бездумно
Кидався в бійку з молохом життя.
Стрибог
Я навіть вже й не мріяв досягти всієї величі
тієї гідності,
З якою височінь тополі
німому всемогуттю неба
Вклоняється з веління вітру,
Який впритул до скрадливого шелесту
нажаханого листя
Проносить усевладний подих із глибин землі
Аж до височини схиляння тополиного.
Я навіть вже й не думав піднестись до розуміння
Суті неуловимості й прозорості тієї сили,
З якою незмірний безлад простору поволі набрякає
Гнітючим клубочінням хмар,
Де в загадковій послідовності появи й зникнення
Скороминущих ликів якогось
утаємниченого
небом
божества
Ти тільки і встигаєш упіймати усепроникне відчутя,
Що єдиносталим у цім світі може бути
лише постійний плин —
Я вже і відчуття цього хотів якнайскоріш позбутися,
Аж поривання вітрового вибух підхопив
мої розхристані думки
І через карколомність загибелі
всіх однозначних істин
у буруванні хмар
Поніс за обрій у падіння
на глибину взаємопоглинання
землі і неба в горизонті —
І вже нікуди я не міг подітися,
притиснутий до розуміння,
Що довічно небокрай триматиме мене
на віддалі мого збентеженого погляду,
Втікаючи від мене зі швидкістю, з якою
Не встигаєш озирнутися назад, щоб уподібнитись
Тому, хто знов і знов так владно підштовхує тебе у спину
Віддавати крок за кроком свою самозакоханість
Покірному трави схилянню, де ієрогліфами
Загадкових тіней переплутані усі стежини сповідей
Про найкоротшу віддаль
між народженням і смертю —
про життя…
Зимова підступність
Знов підкрадається під саме серце,
Немов найпоаємніша з провин,
Змій віхоли безжально і відверто
Під саме серце – знов прихід зими.
Твердішає