стало значітєльно хуже. Ти ж знаєш, його очєнь зачепила історія з Августиною, намного больше, чим нас із тобою. З батьою про дєдову меланхолію говорити вопше нєвозможно, бо ми обоє бачили, як він плаче. Вчора вечером ми сіли за стол на кухні. Їли чорний хлєб і говорили про льогкую атлєтіку. І тут зверху послишалися звуки. А над нами якраз комната Ігорчика. Я поняв, шо то дєд плаче; і батя тоже це поняв. І ше був такий звук, будто там хтото на потолку реп танцує. (Вопше-то реп – це потрясна вєщь, напримєр, в ісполнєнії отої групи з Днєпра, там всє глушмани на оба уха, но я нє по етім дєлам.) Ми прикинулися, шо нічо не слишали. На звуки в кухню зайшов Ігорчик. «Прівєт, Раззява», – сказав йому батя, бо Ігорьок опять неудачно спікірував і опять підбив собі глаз, но на етот раз – лівий. «Я тоже хочу чорного хліба», – сказав Ігорчик, не смотрячи на батю. Йому ісполнилося тринадцять, скоро буде чотирнадцять, а він уже такий умний. (Я только тобі це кажу. І не говори етого нікому.)
Надіюся, шо ти щасливий і шо всі твої родствєнніки здорові, цвєтуть і пахнуть. Ми вже успіли стати друзьями, пока ти був в Україні, правда? В слідуючій жизні ми могли б бути настоящими друганами. Мене буде заботити отсутствіє твого дальшого листа, і я ждатиму на продолженіє твого роману. Чуствую нєобходімость перетравити ше одну свою нову часть (бо желудок я уже напхав прілічно) і прислати її тобі. Пойми, я стараюся якнайлучше, тоїсть самим лучшим способом, настолько лучше, як можу. Мені це дається тяжело. Пожалуста, будь чесним, но і не суди слішком сурово.
Увертюра до зустрічі з героєм, а потім зустріч із героєм
Як я й думав, моїх дєвочєк дуже засмутило, шо я не святкуватиму з ними першу річницю нашої Конституції. «Ночь-бєз-сна, – сказала одна з них, – і як же я, по-твоєму, маю вдовольнятися, коли тебе не буде?» Я порадив їй зробити кілька речей. «Манюня, – сказала друга з моїх дєвочєк, – так робити негарно». Тоді я сказав їм усім: «Якби я тільки міг, то був би тільки з тобою назавжди. Але я мужчина, я кручуся, і тому мій обов’язок – бути там, де я маю бути. Нам же треба побільше дєнєжних знаків, шоб витрачати їх у модних клубах, да? Я роблю для тебе щось таке, що ненавиджу робити. Це й означає бути закоханим. Так що не діставай мене». Але якщо чесно, то мені не було ні грама сумно їхати до Луцька й перекладати там для Джонатана Сафрана Фоєра. Як я вже згадував, моє життя було ну дуже вже звичайним. Я ніколи не бував ані в Луцьку, ані в тих численних малих селах, які там ше існували після війни. Я хотів надивитися всякої шняги. Жадав набратися масу досвіду. І тому мене просто током било по шкірі, коли я думав, шо стрінуся з американцем.
«Тобі треба взяти із собою їдло на дорогу, ШАПКА», – сказав мій батя. «Не називай мене так», – відповів йому я. «А ще треба прихопити щось пити й географічні мап, – вів далі він. – Спочатку вам доведеться їхати десять годин до Львова, де ви заберете єврея на залізничному вокзалі». «А скільки грошей я матиму за те, що буду мозолитися?» – я спитав про це, бо для мене це запитання було дуже привабливим.