американець візьме його із собою на гру «Чикаго Булз», купить йому голубі джінси, білий хліб і тонкий туалєтний папір. Цей пограничник мічтає говорити англійською без акценту й оженитися з дєвкою з великими м’якими цицьками. І цей пограничник признається вам, шо йому не нравиться місце, де він живе.
Другий вид сторожів границі – це ті, шо тоже люблять Америку, але ненавидять американців за то, шо вони американці. Такі найхужіші. Такий пограничник знає, шо він ніколи не попаде в Америку й більше ніколи не побачить американця. І він буде красти в американця й залякувати його, шоб продемонструвати, шо він може це зробити. Діло в тому, шо це єдиний шанс у його жизні показати, шо Україна вища за Америку, а він сам – вищий за американця. Про це мені розказав батя, і я поняв, шо він теж упевнений, шо так справедливо.
Коли ми дойшли до машини, дєд терпляче чекав на нас там, як йому й наказував батя. Він був дуже терплячий і мило похропував. Він хропів із такою гучністю, що я й герой чули його, хоть вікна в нашому кабріолєті були зачинені.
Казалося, шо машина работає. «Це наш воділа, – сказав я, – це шофер-експєрт». На фізіономії героя я спостеріг чудернацьки здивовану усмішку. Її я бачив уже вдруге. Це тривало хвилини чотири. «З ним усе гаразд?» – запитав герой. «Шо-шо? – перепитав я. – Я вас не поняв. Говоріть, будь ласка, неспішно». Кажеться, герой подумав, що я не компетентний у мовних питаннях. «З… на… шим… во… ді… єм… усе… га… разд?» «Ну, мови нема! – відповів я. – Я вам скажу, шо я його дуже навіть добре знаю. Це мій дєд». У цю мінуту про себе нагадав Семмі Дейвіс Младший-Младший, бо він вистрибнув із заднього сидіння на вікно й загавкав, як звєрь.
«О Господи Ісусе!» – блискавично відреагував герой, відскочивши від машини. «Не лякайтеся, – заспокоїв я героя, коли сучка притиснулася мордою до стєкла. – Це лише сучка-поводир нашого шофера». Далі я показав на її футболку, але вона була настільки витерта, що видно було лише надпис «ОФІЦІЙНА ПСИНА». «Вона тупо скажена, – сказав я, – але дуже грайлива».
«Дєд, – крикнув я, тянучись рукою, шоб його розбудити, – дєд, він уже тут». Дєд покрутив головою. «Він так завжди впокоюється», – сказав я героєві, сподіваючись, шо він буде менше нервуватися. «Може, це й на руку», – сказав герой. «Шо-шо?» – перепитав я. «Я сказав, може, це й на руку». – «А шо значить на руку?» – «Ну, що це нам допоможе. А що ж ми робитимемо з цією собакою?» Відтоді я часто користуюся тою американською ідіомою. У тусовочних ночних клубах (ночниках) я тепер кажу дєвочкам: «Мені це на руку, коли я розглядаю твої незрівнянні цицьки». І тоді я усвідомлюю, шо вона розчумала, що я мегакласний пацан. Потім ми переходимо до плотських утіх і наші коліна переплітаються.
Мені таки вдалося розбуркати дєда. Хочете знати як? Я заткнув йому ніс пальцями так, шоб він не міг дихати. Він іше не поняв, де перебуває.
«Анна?» – спитав дєд. Це було ім’я моєї бабушки, яка померла два роки назад.
«Нє, дєда, – відказав я, – це я, Саша». Він був дуже знічений, я це втямив