задумувалася над тим, що іншої статі. Мені могли набити пику, і я сама могла комусь врізати на повних правах. Так було до того часу, поки якось ми посварилися із Сашком і наше з’ясування стосунків перейшло в штурханину. Він штовхнув мене у плече, я – його. Уже не пам’ятаю, що спричинило нашу сварку, але Сашко наступав на мене, щось кричав і звично, доволі сильно штовхнув мене в груди. Його рука вдарила мене прямо по тугому горбку грудей, він це відчув і відсмикнув руку так, ніби ошпарився. Сашко став червоним, як рак, і я знітилася. У моїх однокласниць груди залишалися ще пласкими, а в мене вже виперли два горбки, які я страшенно ненавиділа. Уперше я відчула ніяковість і засоромилася.
– Та йди ти знаєш куди?! – закричала я, бо геть забула причину сварки, і побігла.
Він залишився стояти на місці, як укопаний. Після того випадку я вперше задумалася над тим, що народилася дівчинкою і, хочеш того чи ні, нею доведеться бути. З тиждень ми із Сашком намагались уникати одне одного, а трохи пізніше він уже по-іншому почав до мене ставитися. Сашко намагався завжди стати на мій захист, і в старших класах, коли настав час закохуватись, я стала його першим, але невзаємним коханням. Я ніяк не сприймала його як закоханого, для мене він був просто другом дитинства. Ми ніколи з ним не згадували про той випадок, але впевнена, що він і досі пам’ятає перший дотик до дівчачих грудей.
Ми розмовляємо про особисте життя, і я дізнаюсь, що Сашко розлучився з дружиною й приїхав до батьків.
– На реабілітацію в рідні краї, – пояснює він. – А ти як? Заміжня?
Розказую, що в мене знову непруха: я з дівчатками живу в батьків.
– Це доля, – усміхається він. – Ти самотня, я також.
– І не сподівайся! – жартую я.
– Так я ж серйозно!
– Або замовкни, або я піду.
– Не йди, – просить він.
Ми говоримо про анексію Криму, переходимо до подій в Україні.
– У нас такі гуси не злітають, – каже він. – Україна – це не Крим. Ми відстояли свою свободу на Майдані і, якщо треба буде, відстоїмо ще раз.
Я з ним повністю згодна, але обоє ми доходимо висновку, що відчувається якась наелектризованість – ще мить, і ми на собі відчуємо розряд.
Євген
З мамою їдемо на дачу. Підняла вона мене – ще й на світ не зазоріло, щоб устигнути на першу маршрутку. Коли зайняв вільне місце в старенькій «Газелі», подумки подякував матері. Місто лише прокидалося, і маршрутки не переповнені, тож можна спокійно, сидячи, не затиснутим мокрими спітнілими людськими тілами виїхати за місто. Терикони – вартові Первомайки, старезні велетні, піраміди Донбасу. Не можна без них уявити нашу місцевість. А ще труби заводів зі струмками диму, схожими на цівку води, або з клубчастим сивим димом, а то й самотні та покинуті. Якщо я чую слово «Донбас», одразу виникає асоціація: терикони, труби й обов’язково абрикоси. Не ті помаранчеві соковиті плоди, а весняно вбрані дерева, коли мій край стає схожим на дивовижну казкову країну ніжного рожевого кольору. А ще степи. Вони навесні густо вкриті