настирливі сумніви штрикають у мозок.
Люба – кругла сирота. Її батько загинув в автомобільній аварії, коли їй було десять років, а мама померла від раку два роки по тому. Дідусів та бабусь у неї не було, тож дівчинка виховувалась у Сєвєродонецькому інтернаті, потім закінчила медучилище, і її направили на роботу до нашого міста. Любі виділили кімнату в гуртожитку. Вона розповідала, що кімнатка невелика, кухня одна на п’ять кімнат, але є свої ванна кімната та санвузол. Вона ніколи не нарікала на долю, не мала звички, як інші дівчата, плакатися, що не вистачає грошей на гарний одяг, косметику чи відпочинок. Люба сприймала життя таким, яким воно в неї є. Якось під час розмови вона сказала:
– У мене є своє життя, і я його люблю. Чому тоді маю заздрити іншим?
Це мені дуже імпонувало, але було дещо, що напружувало. Люба була активним учасником луганського Майдану, погано відзивалася про тітушок та вважала, що ми повинні нарешті відчути, що є українцями. У її розумінні ми зобов’язані вивчити українську мову, почати нею розмовляти й обов’язково мати у своєму гардеробі вишиванку. Про це вона неодноразово заявляла в компанії, і я відчував незручність від того, що не міг погоджуватися з нею. Вона мені настільки подобалася, що я боявся сполохати її зайвим словом. Відколи ми почали зустрічатися, я всіляко намагаюсь обходити такі теми. Навіть не знаю, скільки часу мені вдасться уникати теми патріотизму, на який у нас різні погляди. Вона вважає, що любить свою країну, я також, але вона помиляється у своїх поглядах, і я плекаю надію, що прийде час, і вона зрозуміє все й зможе визнати свої помилки.
Здалеку помічаю її показну постать. Люба чекає на мене в умовленому місці – на розі двох будинків, неподалік від гуртожитку. Я йду на побачення без квітів, але обов’язково їх куплю, коли будемо проходити повз ятку з квітами. Здавалося б, упевнившись на власні очі, що дівчина прийшла на побачення, я повинен був заспокоїтися, але ж ні! З кожним кроком скорочується між нами відстань і пропорційно ще більше шаленіє серце в моїх грудях.
– Привіт! – кажу я й торкаюся губами її щоки.
– Привіт! – усміхається вона.
Усмішка в Люби щира, непідробна, погляд – відкритий. На мене дивляться її карі, широко розплющені очі, обрамлені густими довгими віями, і від того погляду хитається під ногами земля.
«Таке вперше зі мною», – майнула мимоволі думка.
Я пропоную прогулятися вулицями, знайти кафе з літнім майданчиком і там посидіти. Люба погоджується, і я беру її за руку. Вона в Люби м’яка, з прохолодними кінчиками пальців. Ми йдемо вулицями, які ввечері стали ще більш гамірливими, ніж удень: молодь вийшла на відпочинок. В одному з кафе літній майданчик ущент забитий відвідувачами, тож прямуємо до іншого. Там є місця, але багато молоді напідпитку, в основному хлопці, вони голосно розмовляють і ще голосніше сміються. Поглянув на Любу – невдоволений погляд, хоча всміхається куточками вуст.
– Підемо далі, – пропоную я.
А ось і квіткова ятка. Заходимо з Любою разом, і я питаю:
– Які квіти тобі подарувати?
– Женю, не треба ніяких, – усміхається