Наші вуста знову й знову зустрічаються, і ми вже разом вдихаємо щемливий аромат достиглих яблук.
Не змовляючись, прямуємо в бік її гуртожитку. Дівчина веде мене на другий поверх. Вузький, погано освітлений коридор. Зупиняємося біля дверей, які Люба швидко відмикає, веде мене за руку всередину, вмикає світло.
– Ось тут я живу! – каже вона, хоча й так відомо, куди ми прийшли.
– У тебе так затишно!
– Дякую. Щось пити будеш?
– Холодної води, якщо можна.
Дівчина йде в маленький коридорчик, де з одного боку двері до санвузла, з другого – вішак, а поруч із ним – холодильник. Вона дістає літрову пляшку «Моршинської», подає чашку.
– Така підійде?
– Так! Звичайно!
Наливаю в чашку води, залпом випиваю, намагаючись утамувати внутрішній жар. Не допомогло – знову п’ю воду.
– Уже краще? – усміхається Люба, беручи з моїх рук пляшку.
Її вуста такі звабливі, що я вихоплюю з її рук «Моршинську», ставлю на стіл, припадаю до вуст. Вона відповідає таким палким поцілунком, що в мене починає втікати земля з-під ніг. Мої руки самі тягнуться до її грудей, і я несамовито швидко починаю розстібати ґудзики. Любина рука потяглася до вимикача, і ми опинились у повній темряві. Коли очі звикли до неї, ми вже лежали зовсім голі на її ліжку. Я вкриваю цілунками кожну клітинку її тіла.
– Моя, моя Любонька, – гаряче шепочу я. – Я кохаю тебе, моя люба.
– Я люблю тебе, Женю, – каже вона так тихо, що я ледь чую через стукіт серця в грудях.
– Моя кохана, ми будемо разом завжди, що б не трапилося…
– Завжди разом?
– Так, завжди.
Наші тіла сплітаються в танок кохання, і ми кохаємося шалено, гаряче, довго й пристрасно. Коли розгарячілі знеможені тіла відпочивають, я пригортаю її, ніби страхаюсь, що вона може кудись зникнути. І знову кохаємося до нестями. Стомлені й щасливі, ми раз по раз освідчуємося в коханні й підкріплюємо обіцянками завжди бути разом, усе життя, що б там не трапилося. Коли Люба, геть стомлена, прилягла мені на плече, я пещу її волосся й знову повторюю, що кохаю її.
– Дякую тобі, – прошепотіла вона.
– За що?
– За цю ніч кохання.
– У нас попереду ціле життя, сповнене кохання, – відповідаю я й чую, як її дихання стає спокійним і рівним.
Люба заснула. А я борюсь зі сном, боячись, що засну й прокинусь у своїй кімнаті, де її не буде поруч. У вікно заглядає цікавий місяць, ллє своє срібло на волосся моєї коханої.
Еліна
Збираюся на зустріч із Сашком. Ми домовилися посидіти десь, випити по чашці кави й поговорити. Мама бачить, що я кудись лаштуюся, і одразу:
– Еліно, прошу тебе, благаю, не лізь куди не треба.
– Мамо, це куди саме?
– Ти сама знаєш свою вдачу: завжди кудись влипнеш. Країну ти не зміниш і той безлад, що коїться в місті, самотужки не припиниш.
– Мені не байдужа доля моєї країни, і ти це добре знаєш, – відказую їй, одягаючись.
– Ось тому й прошу. Це ж добре, що ти була