собою, марно, але можна було припустити, що в Києві був свій план, і ми не могли його зіпсувати. Ми чекали.
Наприкінці квітня близько трьох тисяч проросійськи налаштованих людей захопили будівлю Луганської облдержадміністрації, уже озброєні люди захопили обласне телебачення й прокуратуру. Перші блокпости з чоловіками в камуфляжній формі, озброєними, агресивно налаштованими, поставили крапку в надії. Ніколи не забуду те, як уперше побачила озброєних сепаратистів, які роз’їжджали містом, моїм рідним Луганськом, що зростив мене й де на світ з’явилися мої дівчатка. Схоже, вони одразу відчули себе новими господарями. Серце обливалося кров’ю, коли проходила повз блокпости, які виростали на вулицях міста, як гриби після літнього дощу.
– Цей хаос повинен незабаром скінчитися, – втішала я себе.
Почалась інтенсивна підготовка до референдуму. До останнього не вірила, що він відбудеться. Була якась упевненість, що мої сусіди, земляки не поведуться на гнилу пропаганду про федерацію, відокремлення чи приєднання до Росії, але я помилилася. Дворові «ЦРУшники» подовгу засиджувалися на лавках біля під’їздів, жваво обговорюючи своє майбутнє. Найчастіше доводилося чути таке:
– Нарешті зможемо вільно розмовляти російською!
Це нібито хтось колись їм забороняв!
– Гірше вже не буде! Якщо буде федерація, то життя покращиться.
Що таке федерація, старі не знають, але в тому, що це краще, упевнені самі й інших переконують.
– «Правий сектор» наші хлопці сюди не пустять!
Насправді ж вони правосєків не бачили, а про те, що я належу до ПС, не знають.
– У Росії як добре живуть пенсіонери! Он Крим приєднався, і пенсії тепер російські отримують, а це вам не наші копійки! І нас приєднають до Росії, от тоді й заживемо!
Або ще й таке:
– НАТО в нас не буде! Ми цього не дозволимо. Київ захопили бандерівці та фашисти, а до нас ми їх не пустимо!
І марно питати, що таке оте страховисько НАТО: усе одно не знають.
Кілька разів не витримувала, проходячи повз таких «розумників», по-доброму намагалася щось довести.
– Іди звідси, куди йшла! – чула найчастіше. А коли продовжувала розмову, то виявлялося, що я донька бандерівки – це вони про маму.
І тоді доводилося закінчувати розмову на більш високих тонах, на що бабці плювали мені вслід і продовжували смакувати своїм «щасливим майбутнім». Нехай у них на старості бракує мізків, але дивувало те, що багато молоді також одержимі федерацією або приєднанням до Росії. І на роботу хоч не потикайся – одні розмови про референдум.
– Люди! Одумайтеся! Блокпости з озброєними людьми – це вже недобрий знак! – волала я якось на роботі.
Усе марно. Мене ніхто не чув. Лише одиниці моїх знайомих били в набат: «Що робити?!» Таке ж запитання ставила я керівникові «Правого сектора» на Луганщині, питала в Сашка.
Ніхто достеменно не знав відповіді, а місто в той час скаженіло, божеволіло, сходило з розуму. Я була впевнена,