коїтися, – не погодилась би.
– І кудись би вляпалась, – повторює він слова моєї матері, від чого я кидаю на нього докірливий погляд.
– Розкажу, про що розповіли члени нашої організації, які стали очевидцями мітингу першого березня біля пам’ятника Шевченку, куди прийшли проросійськи налаштовані організації.
– Що конкретно хотіли проросійськи налаштовані мешканці міста?
– Агітували за надання російській мові статусу державної, виступали проти нової української влади, як навіжені, викрикували лозунги проти «коричневої чуми» та «фашистів». Мітинг був добре підготований, про що свідчили численні прапори Росії та чорно-жовто-білі. Ось тоді все й почалося. Мітингарі рушили колоною до будинку ОДА, де вже спустили прапор України та підняли російський. Там стояли намети, у яких закликали людей записуватися добровольцями в народні дружини, які мали їхати в Крим на «допомогу». То був перший день божевілля Луганська.
– А другого дня?
– Божевілля продовжилося наступного дня, – вела я розповідь, згадуючи події другого березня. – Відбулося засідання Луганської обласної ради, де ухвалили рішення про проведення референдуму щодо федералізації України та надання російській мові статусу державної. Тоді пролунали заклики заборонити низку організацій, таких як ВО «Свобода», наш «Правий сектор», УНА-УНСО, «Патріот України» та деякі інші. Натовп людей заблокував будівлю облради, інші в балаклавах із російськими прапорами штурмували будівлю й підняли над нею ту ганчірку. Ось таким був день другого березня в нашому місті.
– Ваша громадська організація повинна бути обережною.
– Тоді ще ніхто не думав про обережність. Ми всі вірили, що цей хаос недовгий і не матиме продовження, тож дев’ятого березня активісти міста вийшли, щоб протистояти проросійським силам.
– Це правда, що тоді на мітинг вийшло близько двадцяти тисяч містян? – питає Сашко ніби ненароком, але я відчуваю, що для нього важливо все, що почує від мене.
– Не можу сказати, скільки, за різними оцінками від десяти до двадцяти тисяч, але справді багато було. Того дня я вже не була на роботі, тож вийшла разом із нашими, щоб протистояти людям, які чомусь збожеволіли. Відбулася сутичка, мені дісталися синці під оком і на плечі, нас відтіснили. Натовп навіжених захопив приміщення ОДА, повісив російський прапор. Повір, ми зробили все, що могли, але нас було не настільки багато, щоб змінити ситуацію. Ми прохали міліцію допомогти – марно, вона лише спостерігала за штурмом будівлі.
– І що було далі?
– Ми все ще вірили, що міліція ось-ось витурить самозванців із захоплених приміщень, але минали дні, нічого не змінювалося, і посіяний вірус сепаратизму почав поширюватися серед мешканців міста. І навіть тоді я була впевнена, що здоровий глузд візьме гору. У нас завжди було спокійно в місті, а тут…
– Ясно, – протягує Сашко й про щось замислюється.
Я допиваю каву, чекаю, поки він повернеться до розмови. Сашко мовчить, його чашка порожня. Зараз я вже майже впевнена, що він приїхав у Луганськ не просто так, а з якимось