укритим синьою емаллю, на якому лев, що спинається на скелю. Навесні 1918 р., під час формування Сірожупанної дивізії, у Відні було випущено знак аналогічного вигляду, але замість напису над фігурою Архистратига Михаїла розміщувався Тризуб, що на той час уже мав статус Державного герба УНР[148]. Знак виготовлявся у двох розмірах – великому (для носіння на кашкеті) та малому (для носіння на грудях)[149]. Згодом, очевидно після прибуття на територію України, військовики дивізії почали носити на кашкетах кокарди за наказом ВО 6 червня 1918 р. ч. 207.
Фото зразка уніформи 1-ї Козачої стрілецької дивізії
Військовики 1-ї Козачої стрілецької дивізії
Знаки розрізнення рангів військовиків 1-шої Козачої Стрілецької дивізії розміщувалися на комірах жупанів. За словами М. Бутовича, вони являли собою «певний українсько-австро-угорський компроміс»[150]. Дійсно, система розрізнення рангів копіювала австро-угорську, але замість зірочок використовувалися зображення пшеничних колосків, що символізували родючість української землі та її багатство на хліб. Автором проекту відзнак був полонений художник Ю. Балицький[151].
Під час формування Окремого Загону Січових Стрільців його військовики, за свідченням І. Вислоцького, отримали нове гарне обмундирування. Знаки розрізнення рангів, встановлені в Українській армії, «ніхто майже не носив, бо нагадували російські „пагони“, хоча були формою дуже зближені також до німецьких, особливо „парадні“»[152]. З його спогадів випливає, що Січові Стрільці мали намір розробити і запровадити власні знаки розрізнення, для чого було створено спеціальну комісію. За словами В. Кучабського, зі стрілецьких одностроїв було свідомо усунено всі «національно-українські ознаки», лише золоті літери «С.С.» на мундирах і шинелях вказували на належність до частини. «Бо в противагу до іншого тогочасного українського національного війська, якого національний характер часто-густо цілком обмежувався лише такими зверхніми ознаками, як чуби, різнокольорові шлики, жупани й сап’янці, Стрілецький націоналізм повинен бути в глибині душі», – пояснює автор[153].
Останні місяці існування гетьманського режиму позначилися посиленням проросійських тенденцій. Це не могло не вплинути на збройні сили – з’явилися випадки відмови від носіння знаків розрізнення Української армії. Так, І. Вислоцький згадував про «комендантську сотню» у м. Біла Церква, військовики якої носили виключно російські кокарди й погони. «Українські відзнаки поволі зникали», – констатував мемуарист[154]. С. Шухевич, який у листопаді 1918 р., як старшина Австро-Угорської армії, проходив службу в частині, що стояла в Одесі, у перших числах листопада 1918 р. надягнув українську кокарду. Він згадував, що носіння цієї кокарди викликало «сензацію у мешканців Одеси… й здивовання у гетьманських старшин, котрі питали зовсім одверто:
– Пощо