біля Великих Мартинів, але воно може заподіяти такому миролюбному джентльменові, як я, безліч неприємностей.
Я не тішив себе ілюзією, що інспектор Дейлі зробив останню спробу допитати мене. Тільки-но він оговтається від удару, якого я завдав по його дітородних органах, як знову спробує приєднати мене до своєї мережі освітлення. Я сушив собі голову, чи Дейлі діяв на власний розсуд, а чи мав партнерів, і дійшов висновку, що це його особиста ініціатива: він скористався з нагоди, яка йому випала.
Я поставив пікап на подвір’ї і пройшов на веранду своєї хатини. Поки мене не було, місіс Чаббі, певно, приходила, щоб трохи підмести й навести порядок. У бляшанці з-під джему на обідньому столі стояли квіти, але було й дещо важливіше: яйця, бекон, хліб і масло в коробці з льодом. Я зняв свою заляпану кров’ю сорочку й бинти. Кий залишив на моїх грудях опуклі сліди, а рани обернулися на криваве місиво.
Я взяв душ і поміняв пов’язку, а потім, стоячи голий над плитою, наготував повну сковороду яєчні з беконом і, поки вона смажилася, налив собі темного віскі та випив замість ліків.
Я був надто стомлений, щоб стелити собі постіль, тож упав просто на ліжко, міркуючи, чи зможу я працювати в завтрашньому нічному рейсі. Це була моя остання думка перед сходом сонця.
Уранці я знову взяв душ і, ковтнувши дві знеболювальні пігулки й запивши їх холодним ананасовим соком, з’їв ще одну сковороду яєць, а тоді дав на своє досвітнє питання ствердну відповідь. І хоч рухатися мені було важко й нило все тіло, одначе працювати я міг. Опівдні я поїхав до міста й зупинився біля крамниці місіс Едді, щоб купити якихось припасів, а тоді рушив простісінько до Адміралтейського причалу.
Чаббі й Анджело були вже на борту, і «Танцівниця» стояла біля пристані.
– Я наповнив пальним додаткові баки, Гаррі, – сказав мені Чаббі, – вона тепер зможе пройти й тисячу миль.
– А ти взяв сіті для вантажу? – запитав я.
Він кивнув:
– Вони лежать у головній рубці.
Ми користувалися сітями, щоб підняти на палубу важкі слонові бивні.
– Не забудь одягти теплу куртку: з таким вітром у відкритому морі буде холодно.
– Не турбуйся, Гаррі. Якщо хтось і має боятися холоду, то це ти. Чоловіче, в тебе такий вигляд, як десять днів тому. Ти видаєшся зовсім хворим.
– Я почуваюся чудово, Чаббі.
– Авжеж, – пробурчав він, – либонь, як моя теща, – і змінив тему. – А що сталося з твоїм карабіном, чоловіче?
– Поліція забрала його.
– Ти хочеш сказати, що ми виходимо в море без ніякої цяцьки на борту?
– Ще жодного разу ми не мали потреби в зброї.
– Хіба вгадаєш, коли буде цей перший раз? Я почуватимуся без рушниці зовсім голим.
Одержимість Чаббі зброєю завжди дивувала мене. Попри всі мої аргументи, Чаббі так і не зміг повірити, що швидкість і далекість польоту кулі не залежать від того, з якою силою натиснути на гачок. А Чаббі хотів, щоб його кулі летіли якнайшвидше і щонайдалі.
Дика, потужна сила, яку він докладав до зброї, що потрапляла в його руки, давно вивела б з ладу будь-яку рушницю, крім карабіна