добре, – сказав Санчо, – а тепер ще й таке: чи в тих поховальницях, де лежать оті пани великі, є лампади сріблянії, чи висять на стінах у каплицях їхніх милиці пам’яткові, покривала мертвецькі, волосся пасма, ноги чи там очі восковії? А як ні, то чим же тії поховальниці оздоблені?
На те одвітував Дон Кіхот:
– Поховальниці поганські являли собою здебільша розкішні храми: попіл Юлія Цезаря замуровано в урну, а над нею воздвигнуто височезний кам’яний обеліск, що зветься в нинішньому Римі шпилем Святого Петра;[40] у цісаря Адріяна за гробовець править цілий замок, завбільшки з добре село, що звався колись Moles Hadriani,[41] а тепер це замок Святого Ангела в Римі;[42] цариця Артеміза поховала свого мужа Мавзола в усипальні, що її мали за одне з семи чудес світу, – але жодна з цих гробниць, як і багато інших, споруджених за поганства, не оздоблювалась покривалами чи іншими такими приносами й пам’ятками, які свідчили б, що тут покояться святі.
– Та вже ж не як, – мовив Санчо. – А тепер скажіть іще, яке діло славніше: мертвого воскресити чи велетня якого вбити?
– Тут нема чого й питати, – відповів Дон Кіхот, – ясно, що воскресити мертвого.
– Отут же ви, пане, і впіймались! – вигукнув Санчо. – Виходить, той, хто воскрешає мертвих, вертає зір незрячим, випрямляє кривоногих, уздоровляє недужих, той, що в нього перед гробницею лампади горять; що в нього в каплиці повно люду молящого до мощей припадає, – він і в сьому і в прийдущому віці більшої сподобився слави, аніж була коли чи буде у всіх царів поганських та лицарів мандрованих у цілому світі?
– Визнаю і я сю правду, – погодився Дон Кіхот.
– Виходить, – вів далі Санчо, – така вже слава, і благодать, і, сказать би, привілеї у мощей святих, що з призволу і призводу благочестивої нашої матері-Церкви перед нами тобі й лампади, і свічки, й покривала, й милиці, і образки, й кучерики, і очі, й ноги, люду хрещеному на побожність, а їм на більшу християнську славу. Королі на плечах своїх тії тіла, чи, мовляли, мощі переносять, кісточки їм цілують, часточками їхніми собі каплиці зукрашають, вівтарі свої найкоштовніші приоздоблюють.
– І до чого ж ти все оце говориш, Санчо? – спитав Дон Кіхот.
– А до того, пане, – одказав джура, – що ми з вами повинні стати святими, тоді ми найшвидше заробимо собі тої доброї слави, що до неї так ревно пориваємось. Коли хочете знати, пане, то вчора чи позавчора, одне слово, як той казав, цими днями, вписано й заведено між святих двох ченичиків-босоножців, і кожне тепер за велике собі щастя має припасти губами чи рукою торкнутись до тих вериг залізних, що ними вони, плоть свою усмиряючи, підперезувались; тії ланцюги, скільки я знаю, у більшій тепер повазі, аніж Роландів меч, що десь там у зброївні висить у нашого милостивого короля й пана, дай йому, Боже, вік довгий. Отож, пане, краще в будь-якому законі чернечому смиренно ченцювати, аніж лицарем мандрованим гордо лицарювати: скорше дійдуть до Бога два десятки бичів, що сам собі всиплеш, аніж дві тисячі ударів списових проти