сказав Дон Кіхот. – У нагороду ж за цюю несподівану й щасливу вістку я дам тобі найліпший трофей, що здобуду в найпершій пригоді, а як цього мало, то додам іще й троє лошат, що знайдуться сього літа в трьох моїх кобил – вони ж, як сам здоров знаєш, ходять у нас по громадському вигону жеребні.
– Буде з мене й самих лошат, – одказав Санчо, – бо ще невгадно, чи припаде вам у першій пригоді який путящий трохвей.
Не гаючись, виїхали вони з лісу й побачили неподалік тих трьох селянок. Дон Кіхот пробіг оком по всьому тобоському шляху і, не постерігши ніде нікого, крім цих дівок, збентежився непомалу й спитав у Санча, де ж він тих дам покинув – у місті, чи за містом.
– Як то за містом? – вигукнув Санчо. – Чи вам, пане, повилазило, що не бачите – оце ж вони і є, їдуть і сяють, як сонце ополудні.
– Кого я бачу, Санчо, – сказав Дон Кіхот, – то се тільки трьох мужичок на трьох ослах.
– Боронь мене, Боже, од бісової мани! – гукнув ізнов Санчо. – Та певне ж ото і справді ці виноходи, чи як їх, білісінькі, як той сніг, уздрілись вашій милості ослами? Та якби воно так було, то я на собі всі патли обірвав би!
– А я тобі кажу, друже Санчо, – провадив своє Дон Кіхот, – що се таки осли чи нехай ослиці, і се така сама правда, як те, що я Дон Кіхот, а ти Санчо Панса; принаймні так воно мені здається.
– Мовчіть, пане, – сказав Санчо, – не говоріть таких дурниць, а ото візьміть очі в руки та їдьте привітайте володарку ваших дум, он-о вже вона зовсім близько.
Сеє сказавши, поспішив сам назустріч трьом селянкам, ізліз із Сірого, взяв осла одної дівчини за вуздечку і, ставши перед нею на обидва коліна, промовив:
– Королево, і принцизно, і княгине красоти! Нехай зволить ваша великість і високість поглянути ласкавим та милостивим оком на сього відданого вам лицаря, що став отут каменем маймуровим, зомлів і завмер перед вашою пишновеличною парсуною. Я в нього зброєноша, він же сам – мандрований лицар Дон Кіхот з Ламанчі, званий іще Лицарем Сумного Образу.
Тут уже й сам Дон Кіхот клякнув на коліна побіч Санча, недомисленно витріщивши очі на ту, котру Санчо величав королевою і княгинею; вбачивши у ній просту сільську дівку, та ще й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату, він остаточно розгубився і не важився розтулити рота. Дівчата й собі здивувались неабияк, угледівши сих двох недібраних прояв, що, впавши навколішки, загородили їхній товаришці дорогу; вона ж нарешті здобулась на слово і гукнула сердито й досить неввічливо:
– Якої холєри на дорозі поставали? Ану, гетьте, дайте проїхати, бо нам ніколи.
Обізветься тоді Санчо:
– О, велика принцизно і всетобоська сеньйоро! Невже ваше чеснородне серце не зласкавиться над опорою і муром мандрованого лицарства, що так уклінно колінкує перед вашою ясновельможною особою?
Почувши сеє, друга дівка сказала:
– А я тебе шаную, як собаку рудую! Гля, гля, як паничики підсипаються, щоб із селючок сміх собі зробити! Та ми й самі прикладки прикладати вміємо. Ідіть собі путею, а ми підемо своєю – оце вам