господаря в найми про всяку польову роботу; онде-о навпроти живуть йогомость і паламар сього приходу, вони вашій милості напевне скажуть, хоч той, хоч той, про тую пані принцизну, бо мають списки всіх мешканців тобоських; тільки здається мені, що нема в цьому селі ані жодної принцизни, хіба що чимало господарок пановитих, що кожна себе в домі за принцизну має.
– Серед них же то, приятелю, – сказав Дон Кіхот, – і мусить бути та, про яку тебе питаю.
– Мо’, й так, – погодився парубок. – Бувайте здорові, бо он уже й на світ починає займатись.
Та й погнав собі мули, не чекаючи дальшого розпитку.
Побачив Санчо, що пан його ніби розгубився і невдоволений чимось, та й каже:
– А й справді, пане, затого день білий буде, а нам воно ніби ніяково трохи на вулиці. Ось виїдьмо краще з міста: ваша милость перебуде тут десь поблизу в лісі абощо, а я по-видному вже вернуся до міста і піду по нишпорках, вилажу скрізь до останньої загогулини, шукаючи моєї пані дому, чи замку там, чи палацу; то було б велике нещастя, коли б не знайшов, а як ізнайду, то розмовлюся з її милостю і скажу, де і як ваша милость чекає од неї знаку й слова, аби зійтися вам обом без ущербку для честі її і слави.
– Короткий був єси у слові, Санчо, – мовив Дон Кіхот, – та много мудрого сказав єси. Я згоден і приймаю з превеликою охотою раду, що ти мені дав. Рушаймо ж, сину, знайдемо десь гай, де я цей час ізгаю, а ти повернешся, як сам сказав, і знайдеш мою володарку, і з нею поговориш; від мудрості і чемності її предивної собі чекаю ласки.
Санчо намагався чимскорше спровадити пана свого з Тобоса, аби не вийшло наяв те ошуканство його з відповіддю, що він привозив у гори Моренські нібито від Дульсінеї, тож і виїхали вони зразу, не гаючись. Уїхавши милі зо дві коротких од села, знайшли невеличкий лісок чи, може, й прилісок, де Дон Кіхот тим часом зостався, – Санчо знов подався до міста на перемовини з Дульсінеєю. Під час тої місії і сталися події, що неабиякої вимагають од нас уваги й довіри.
Розділ X,
де оповідається про хитрощі, на які піднявся Санчо, аби заворожити сеньйору Дульсінею, та про інші події, такі ж правдиві, як і потішні
Дійшовши до подій, що мають оповідатися в даному розділі, автор великої сієї історії мовить, що хотів був спершу збути ті події мовчанням – боявся б то, що ніхто йому не йнятиме віри, бо Дон Кіхотове божевілля сягає тут межі і грані можливого, перевершуючи, либонь, на два арбалетних постріли щонайсміливішу уяву. Та попри всі свої обави і опаски, вирішив, кінець кінцем, списати все достоту так, як воно й діялось, не додаючи й не однімаючи супроти правди ніже єдиної порошиночки і не дбаючи про те, що хтось, може, поважиться брехню йому завдавати: гаразд же і вчинив, бо правда буває хоч і тонка, та не ламка і завше над брехнею, мов та олива над водою, наверх вийде. Отож і каже, ведучи далі свою оповідь, що ставши Дон Кіхот у гаю, діброві чи лісі неподалік преславного Тобоса, зараз послав Санча до міста і нехай, сказав, не вертається, поки не поговорить його ім’ям з володаркою його і не вблагає її, аби була ласкава датися на очі щироприхильному своєму рицареві і поблагословити його на