не вдалося.
Та ватажок не звернув увагу на це, поспішаючи повідомити славетну звістку.
– Гарні новини, хлопці, – жваво промовив Пітер. – Я нарешті знайшов маму для вас всіх.
Мовчанка тривала, тільки почулося, як Базіка гепнувся на коліна.
– То ви її не бачили? – спитав Пітер і відчув якийсь неспокій. – Вона ж летіла сюди.
– От лишенько, – сказав хтось, а інший додав: – Ох, який сумний день.
Базіка піднявся.
– Пітере, – сказав він тихо. – Я тобі її покажу.
Бачачи, що хлопчики все ще ховають Венді, загороджуючи її, став благати:
– Відступіть, близнюки. Дайте Пітеру поглянути.
Вони всі відійшли убік, щоб відкрити йому огляд, і тепер Пітер навіть не уявляв, що ж робити далі.
– Вона мертва, – сказав він, почуваючись незатишно. – Можливо, їй страшно залишатися мертвою?
Йому раптом захотілося відскочити подалі і бігти, бігти, поки зовсім не загубиться в світах, і більше вже ніколи не повертатися. Хлопці усі з радістю побігли б за ним.
Але ватажок не рушив із місця. Він витягнув стрілу в неї із серця й обернувся до своєї ватаги:
– Чия це стріла? – зажадав він суворо.
– Моя, Пітере, – озвався Базіка і знову впав на коліна.
– О, яка зрадницька рука, – зауважив Пітер і підняв стрілу, щоб вразити нею кривдника.
Базіка не ворухнувся. Він підставив свої груди:
– Бий, Пітере, – заохочував він твердо, – бий по-справжньому.
Двічі Пітер здіймав руку зі стрілою, і двічі її опускав.
– Я не можу вдарити, – сказав він трепетно. – Щось хапає мене за руку.
Усі глянули на нього зачудовано, крім Хвостика, який, на щастя, дивився на Венді.
– Це вона, – закричав він. – Це леді Венді, я бачу, як вона хапає його за руку!
Як не дивно, та Венді справді підняла руку. Хвостик нахилився над нею й уважно прислухався.
– Мені здалося, що вона вимовила: «Бідний Базіка», – прошепотів він.
– Вона жива, – заявив Пітер.
Малюк підхопив:
– Леді Венді жива!
Пітер клякнув біля неї і знайшов свій ґудзик. Ви ж пам’ятаєте той жолудь, який слугував йому ґудзиком, а дівчинка повісила його собі на шию.
– Погляньте! – сказав він. – Стріла влучила точно сюди. Це поцілунок, який я їй подарував. Він урятував їй життя.
– Я пам’ятаю поцілунки, – тут же втрутився Малюк. – дайте поглянути. О, це поцілунок.
Та Пітер його не слухав. Він благав Венді хутчіше прокидатися, щоб він міг показати їй русалок. Але дівчинка ще не відповідала, адже перебувала в глибокій непритомності. Над їхніми головами пролунав тоненький зойк.
– Чуєте Тінк? – зауважив Кучерик. – Вона ридає, бо Венді жива.
І тоді їм довелося розповісти Пітеру про злочин Тінк, і вони ніколи ще не бачили у нього такого суворого виразу обличчя.
– Слухай сюди, Тінкер Белл! – закричав він. – Я більше тобі не товариш. Забирайся звідси назавжди.
Вона злетіла до нього на плече і благала пом’якшити вирок, але він струсонув її. І тоді