зраділи, коли знайшли Пітера.
– Привіт, Пітере, – сказали вони.
– Вітаю, – відповів Пітер миролюбно, хоча й зовсім про них забув.
Він був дуже зайнятий, обміряючи Венді кроками, щоб збагнути, якої величини має бути хатинка для її потреб. Певна річ, у цій оселі мали бути і крісла, і стіл. Джон і Майкл спостерігали за ним.
– А Венді спить? – спитали вони.
– Авжеж.
– Джоне, – запропонував Майкл, – давай її розбудимо і попросимо, щоб приготувала нам вечерю.
Але не встиг він це сказати, як з’явилися інші хлопчики, які тягнули колоди для будівництва хатинки.
– Глянь на них! – зойкнув він.
– Кучерику, – сказав Пітер одним зі своїх капітанських голосів, – простеж, аби ці хлопці також узяли участь у спорудженні хатинки.
– О, так, сер!
– Спорудженні хатинки? – здивувався Джон.
– Так. Для леді Венді.
– Для Венді, – уточнив Кучерик.
– Для Венді? – не зрозумів приголомшений Джон. – Але навіщо, вона ж лише дівчинка.
– Тому, – продовжив Кучерик, – що ми їй усі тепер служимо.
– Ви? Служите Венді?
– Так, – сказав Пітер, – і ви також. Ідіть із ними!
І здивованих братів потягнули в ліс рубати, тесати і тягати дошки та колоди.
– Крісла і камінну решітку – насамперед, – наказав Пітер. – Тоді будуйте стіни й усе інше.
– Ага, – сказав Малюк, – хатинки будують завжди саме так, я тепер згадав.
Пітер потурбувався про все.
– Малюче, – командував він, – гайда за лікарем.
– Ага, ага, – відгукнувся Малюк і зник, чухаючи свою потилицю. Але він знав, що Пітеру треба коритися, тому повернувся вже за мить, всадивши на довбешку капелюх Джона і з урочистим виглядом.
– Прошу, сер, – привітав його Пітер, рушаючи за ним. – То ви лікар?
У такі миті різниця між ним і рештою хлопців завжди відчувалася дуже разюче. Адже вони усвідомлювали, що це відбувається не насправді, а для нього те, що здається справжнім, насправді таким не було. Іноді це завдавало певних неприємностей, як у випадку, коли їм доводилося прикидатися, що вони обідають.
Якщо вони раптом вирушали в уявний світ, то тут же отримували ляпас.
– Так, мій маленький друже, – квапливо відгукнувся Малюк, щоки якого аж пашіли.
– Прошу, сер, – пояснив Пітер, – ця леді дуже хвора.
Вони стояли біля її ніг, але Малюк вважав за краще не помічати цього.
– Ой-ой-ой! – похитав він головою. – І де ж вона лежить?
– Он на тій галявині.
– Я запхаю їй скляну штучку під пахву, – зронив Малюк і спробував переконатися, що це можливо зробити, в той час, як Пітер чекав. Запанувала напружена мовчанка, поки «лікар» витягав «термометр».
– Як вона? – поцікавився Пітер.
– Так-так-так, – повідомив Малюк, – ця штучка їй дуже допомогла.
– Я радий, – втішився Пітер.
– Я відвідаю її ще раз увечері, – повідомив «лікар», – напоїть її бульйоном із горнятка з носиком.
Після того як капелюх повернувся