але так не годиться.
– Тату, я чекаю, – нагадав Майкл холодно.
– Легко сказати: «Я чекаю». Я також чекаю.
– Татку, ти що, боягуз?
– Ти сам боягуз.
– Я нічого не боюся.
– Й я нічого не боюся.
– Тоді пий.
– Сам пий.
Венді спала на гадку чудова ідея:
– Чому б вам не зробити це одночасно.
– Гаразд, – погодився пан Дарлінґ. – Ти готовий, Майкле?
Венді полічила: раз, два, три, Майкл проковтнув мікстуру, а пан Дарлінґ сховав свою за спину.
Тут почулося волання обуреного Майкла.
– Ох, татку! – прошепотіла Венді з докором.
– Що ти маєш на увазі цим «татку», – зажадав пояснень пан Дарлінґ. – І годі репетувати, Майкле. Я хотів випити, але схибив.
Це було жахливо, як усі троє дивилися на чоловіка, так, ніби вони зовсім не поважали його.
– Дивіться сюди, – сказав він благально, як тільки Нена вийшла у ванну. – Я просто подумав про гарненький жарт. Виллю свої ліки в миску Нени, і вона буде пити їх, думаючи, що це молоко!
Рідина була кольору молока, але діти не зрозуміли сенсу гумору свого батька, і тому дивилися на нього з докором, коли чоловік виливав ліки в мисочку Нени.
– Як дотепно, – сказав він із сумнівом, та вони не посміли викрити його, коли пані Дарлінґ і Нена повернулися.
– Нена – гарний песик, – сказав він улесливо. – Я налив трішечки молочка в твою миску, Нено.
Собака махнула хвостом, підбігла до тих ліків і почала хлебтати. Потім вона глянула на пана Дарлінґа з докором, зовсім не сердито. І показала господареві велику червону сльозу, на вигляд якої нам стає так шкода благородних собак, а потім сховалася в своїй буді.
Пану Дарлінґу було жахливо соромно за самого себе, але він не бажав здаватися.
У неприємній тиші пані Дарлінґ понюхала мисочку.
– О, Джордже, – сказала вона, – та це ж твої ліки!
– Дуже добре, – сказав чоловік із гіркотою. – Немає жодного шансу розсмішити когось у цьому будинку.
Венді й далі гладила Нену.
– Гаразд, – кричав він. – Розпещуй її! А мене ніхто не приголубив. Та де там! Я ж лише годувальник, навіщо мене голубити – навіщо, навіщо, навіщо?
– Джордже, – благала пані Дарлінґ, – тихіше. Слуги можуть почути.
У них була лише Ліза, яку вона називала «слугами».
– Ну й нехай, – погодився чоловік необачно. – Клич сюди хоч весь світ. Але я не дозволю цій собаці панувати в нашій дитячій більше ні на мить.
Діти заридали, Нена намагалася з ним помиритися, але чоловік відігнав собаку від себе. Він знову відчув себе справжнім чоловіком.
– У двір, у двір, – кричав він. – Твоє місце – на подвір’ї, і там я посаджу тебе на ланцюг.
– Джордже, Джордже, – шепотіла пані Дарлінґ, – згадай, що я тобі розповідала про того хлопчика.
На жаль, він нічого не хотів слухати. Бо був переповнений намірами нарешті всім показати, хто вдома господар. Коли він наказав Нені вилізти з буди, та не послухалася. Тоді чоловік поманив